Володимир Клочков, керуючий партнер АО «Клочков та Партнери» адвокат, засновник ГО «Захист прав адвокатів України»
Справедливість починається не з вироку, а з процедури. Якщо її порушено — будь-який результат, навіть формально законний, втрачає легітимність. Саме тому системні процесуальні відхилення — не технічна дрібниця, а ознака глибокої кризи судової системи.
Ця проблема особливо помітна у справах, які мають значний публічний резонанс. Йдеться, зокрема, про кримінальне провадження щодо колишнього Голови Верховного Суду Всеволода Князєва, у якому я, як адвокат, представляю його інтереси.
Кейс Князєва: лакмусовий папірець для системи
Справу екс-Голови ВС не можна розглядати лише в межах конкретного обвинувачення. Вона стала своєрідним тестом для зрілості українського правосуддя — на його здатність дотримуватись базових стандартів справедливого процесу навіть під тиском публічності, політики та очікувань суспільства.
Нагадаю: йдеться про гучне кримінальне провадження, в якому детективи НАБУ заявили про «одержання неправомірної вигоди» нібито за ухвалення судових рішень. Звинувачення ґрунтується переважно на матеріалах негласних слідчих дій та процесу обшуку в робочому кабінеті Голови Верховного Суду.
І саме це провадження стало предметом моніторингу міжнародної правозахисної організації ISHR (International Service for Human Rights), яка спостерігала за засіданням Вищого антикорупційного суду 4 вересня 2025 року.
У своєму офіційному звіті місія ISHR констатувала низку серйозних процедурних порушень під час розгляду справи:
- обшук проведено без участі понятих;
- один із понятих під час перерахунку вилучених коштів фактично не виконував своїх функцій, що нівелює його роль як гаранта прозорості;
- неможливо перевірити достовірність відеозапису процесуальних дій;
- суд та прокуратура не надали належної оцінки виявленим порушенням і не вирішили питання про допустимість доказів.
Ці спостереження не залишають сумнівів: мова не про окремі недоліки, а про відтворення певного шаблону поведінки сторони обвинувачення, коли процесуальні гарантії сприймаються як необов’язкові.
Коли мета підміняє закон
В українському кримінальному процесі дедалі частіше виникає ситуація, коли формальні правила підміняються доцільністю. Мовляв, «якщо є доказ — неважливо, як його здобуто». Це небезпечна логіка. Бо тоді не існує межі між правосуддям і свавіллям.
Допустимість доказів не може визначатись вагомістю справи. Процедура — це фільтр, який відділяє законну діяльність від незаконної. І якщо допустити навіть одне порушення як «несуттєве», завтра таких випадків буде десятки.
Чому справа Князєва важлива для всіх
По-перше, вона показує, як держава поводиться з власними інституціями. Якщо система правосуддя дозволяє собі зневажати процесуальні гарантії навіть щодо людини, яка очолювала найвищий суд країни, — чи можна очікувати, що вона дотримуватиметься їх стосовно будь-кого іншого?
По-друге, ця справа демонструє відсутність належної реакції судів на процесуальні зловживання сторони обвинувачення.
Замість того, щоб дати оцінку очевидним порушенням, суд часто обмежується формальними ремарками або взагалі їх ігнорує.
По-третє, такі практики формують вкрай небезпечний прецедент. Якщо суспільство змириться з тим, що мета виправдовує засоби, — ми отримаємо вибіркове правосуддя, де вирок визначає не закон, а політична або інформаційна кон’юнктура.
Звіти таких місій, як ISHR, — це не критика, а зовнішній діагноз. Вони вказують, де система не працює.
Адвокатура має реагувати на це першою — не як на атаку, а як на сигнал. Бо саме адвокат у процесі стоїть на сторожі процедури, інакше весь сенс його професії зникає.
Але відповідальність не лише на захисті. Суспільство має зрозуміти, що справедливість — це не «результат, який нам подобається», а дотримання правил для всіх. Інакше завтра ці правила не спрацюють тоді, коли вони будуть потрібні саме нам.
Справу Князєва вже називають прецедентною — і не лише через особу фігуранта. Це перевірка того, чи здатна українська судова система залишатись вірною процедурі навіть під тиском гучного політичного контексту.
Якщо суд визнає недопустимими докази, здобуті з порушеннями, — це буде сигнал, що система ще може самоочищуватись. Якщо ж черговий раз заплющить очі — це стане доказом її хронічної хвороби: байдужості до процесу як до фундаменту правосуддя.
Право не може існувати без процедури. Бо там, де процедура стає умовною, правосуддя стає фікцією.
А де фікція — там уже не закон, а свавілля.
