Олександр Тупицький
Колишній Голова Конституційного суду України
– Ви пройшли шлях від слідчого прокуратури до голови Конституційного Суду. Які ключові моменти ви вважаєте визначальними у вашій кар’єрі?
Ключові моменти, що були визначальними в моїй роботі в юриспруденції – це ініціативність, відданість роботі (що в свою чергу дає можливість проявити себе як відповідальну особу, в тебе повинні вірити що ти це зробиш), вміння привернути увагу до себе (тобто через професійний рух – люди оцінюють тебе та проявляють повагу до тебе, в тому числі і за людськими якостями, це особливо важливо).
«Ключові моменти» це сьогоднішній аналіз минулого.
Доречі, розпочав свою роботу я на посаді помічника прокурора міста, де проходив певного роду стажування. На цій посаді мав працювати за рекомендацією прокурора. Разом з тим, на той час бажав працювати слідчим прокуратури і тому, за моїм проханням, був направлений в районну прокуратуру (прокуратуру нижчого рівня) для роботи на посаді слідчого. Тож перший крок був всупереч кар’єрному росту, але співпали і моє бажання, і об’єктивні можливості на той час (не все в світі залежить виключно від нас, тому і неможливо все передбачити завчасно).
З моєї біографії відомо, що я працював слідчим, старшим слідчим прокуратури, неодноразово відзначався за успішні результати роботі, в тому числі і за розкриття особливо тяжкого злочину – слідчим шляхом, що для мене особливо важливо. І саме не нагорода, а розкриття злочину слідчим шляхом, який був скоєний в умовах неочевидності (думаю, слідчі розуміють про що йде мова, та який відсоток таких злочинів розкриваються).
Це були перші підсумки роботи, не мої, а зовнішні – від тих професіоналів, з якими я поруч працював. Так я, наряду з іншими результатами роботи, отримав рекомендацію голови районного суду обиратися суддею, хоча прокурор району та керівництво прокуратури області пропонували залишитися на посаді з подальшими перспективами в кар’єрі.
Надалі я працював в судах різного рівня: місцевому, апеляційних, різної спеціалізації, суддею, головою суду, це що стосується судової системи.
3 2013 року – суддею, заступником та Головою Конституційного Суду України.
– Як досвід роботи в різних регіональних судах вплинув на ваше розуміння судової системи України?
В Україні створена судова система, відповідно до Конституції України та профільних законів, але в Україні, особливо на сьогодні, не існує судової влади, як те передбачено Конституцією України.
Так звані «Судові Реформи», які почали проводитися з 2010 року і в подальшому, а до цього мали підготовку до започаткування з-зовні, фактично знищили конституційну гілку судової влади.
Таким чином судова система України сьогодні не забезпечує в повному чи переважному обсязі відновлення порушених конституційних чи законних прав громадян України та взагалі людей.
Але констатувати це одне, а що робите – це інше. Знову реформування?? Запитань дуже багато, відповіді – це розгубленість, на сьогодні. Але однозначно потрібно створювати Судову Систему України – безумовно Державну, з національним характером, а не міжнародним різноманіттям, яка буде відповідати інтересам українського народу, Конституції, Законам України та міжнародним нормам права, діючим в Україні. Впевнений, що такі фахівці в Україні є.
Потрібно відмовитися від боротьби за незалежність Судової Влади, вона незалежна по своїй суті, залежність – це відсутність правосуддя. Потрібно зосередитися на механізмах робочих взаємовідносин, з правом надання Верховному Суду законодавчої ініціативи.
Для судової влади важливо створити державні механізми володіння та розпорядження своєю владою, а не просто декларувати, що вона є.
Історично склалося, що «Прокурор» (в розумінні, інститут прокуратури) – це інструмент виконавчої влади («силовики» – звучить гордо), а насправді не історично, а конституційно – це повинен бути інструмент правосуддя, для чого він і включений в відповідній розділ Конституції «Правосуддя» для виконання своїх, визначених законом, функцій і завдань.
Разом з тим він не допомагає, а репресує суддів та зводить якомога нанівець авторитет судової системи – в такому середовищі цьому інституту комфортно працювати. Судді, не маючи дієвих державних механізмів свого службового захисту, стають фактично «прислужниками» (не всі, але кількість їх швидко зростає, так їм простіше жити та «творити») прокурорів, а за прокурорами стали в чергу ДБР, НАБУ, Поліція.
Та дивного тут нічого не має, тому що безвольний суддя сам не знає, що йому робити з тією чи іншою справою, тому відповідні органи йому підказують, потім тимчасово беруть його під свій захист, а потім суддя – залежний, і ніякий офіційний захист і ніяка влада йому не потрібні, тому що йому стало «добре жити». Таких прикладів багато, і самі судді це знають.
На своєму прикладі можу сказати, що судова система України ще «не вмерла», і свідченням того є Рішення Верховного Суду. Маю надію, що цей судовий орган, не по особистостям, а по принциповим правовим питанням, відстоює верховенство Конституції та Законів, які їй відповідають.
Напрямки виправлення «викривленої» судової системи: створити конституційний орган – Національну Державну Адвокатуру, і ввести її в розділ ПРАВОСУДДЯ (тема підлягає дискусіям і обговоренню).
Впевнений, що конституційний розділ ПРАВОСУДДЯ, який спочатку обмежувався тільки судовою системою, не відповідав повноті захисту прав та свобод визначених Конституцією та законами.
Насправді ключовими в системі правосуддя є звинувачення (прокуратура), захист (адвокатура), правосуддя (суд).
В 2016 році, в продовження судової реформи, прокуратура була розміщена в розділі Конституції ПРАВОСУДДЯ, це започаткування виконання органами прокуратури своїх функцій визначених ст. 1 Закону (захист прав і свобод людини, суспільства та держави)
Разом з тим Адвокатура, або її частина (державний орган), повинна за своїм статусом бути прирівняна до аналогічного державного органу прокуратури, оскільки кінцева мета та завдання правосуддя єдині.
Форми державних механізмів, які втілюються в інституті адвокатури, притаманні як Україні, так і іншим державам (езоплатна правова допомога, військові адвокати, королівські адвокати…..). В державі можуть функціонувати і інші форми інституту адвокатури.
Окрема тема, якщо говорити про цілісність судової системи – це тема відповідальності судді. Відповідальність за прийняття рішення є обов’язковою. Першочергово вона зводиться до спроможності працювати по закону, потім – відповідати перед законом чи спонукати прокурору, кожен обирає свій шлях (цю тему можливо обговорити окремо, вона є актуальною та потребує негайного вирішення – і така можливість є, шляхом прийняття відповідного Закону).
– Як ви справлялися з тиском та критикою під час перебування на високих посадах?
Насправді, сьогодні є достатня законодавча база для захисту судді від тиску та критики, але вона не дієва. На цю тему можна говорити більше чи менше, але зверніть увагу на Закон «Про Прокуратуру України», там ви знайдете багато запобіжників, щодо обмеження тиску на суд. Дивно: здається, що законодавець в тій чи іншій мірі допускає такий тиск, а потім обмежує його Законом, це при тому, що він вводить прокурора в розділ Конституції ПРАВОСУДДЯ.
На практиці: хто застосовує «тиск» в судовому засіданні на суддю і за його межами? Відповідь очевидна: будь-хто, більше всього – влада, через інструменти прокуратури. Адвокати тиснуть на суддю? Відповідь: ні, але можуть використовувати інші інструменти. Чи може тиснути суддя на прокурора чи адвоката? Таких випадків я не зустрічав.
На своєму досвіді мені відомо, що тиск влади відносно мене по відомим всім подіям здійснювався через інструменти прокуратури.
Зразу «стартанули» з Генеральної, правда тут же і спіткнулися, підсунувши Президенту України клопотання та матеріали, на підставі яких Президентом видано Указ про відсторонення мене від посади судді в межах кримінального провадження строком на два місяці, який потім скасовано Верховним Судом як неправомірний. Рішення набрало законної сили, але це нікого не зупинило, аналогічні дії продовжуються і сьогодні.
«Тиск», в обговорюваному нами аспекті, це неправомірний вплив на суддю з метою примусити його до прийняття необхідного рішення всупереч його волі, не допустити можливість застосувати його висновок при прийнятті рішення.
«Критика» також зрозуміле поняття в суддівській сфері.
Як правило, судді стараються уникати або захищатися від «тиску», «критики» або звикають до цього (що негативно відбивається на їх авторитеті). В той же час, вони не повинні «хворобливо» зосереджуватися на цих явищах, що притаманні будь-якому суспільству. Це скоріш за все функції Голови суду та апарату суду – дбати про авторитет як судді, так і судового органу в цілому.
Інша справа, коли «тиск» та «критика» судді йдуть по замовленню та, як правило, уже з підготованими виконавцями. В такому разі повинні існувати законні державні механізми, але обов’язково імплементовані в судову систему, для протидії підриву авторитету судді, суду або судової системи.
Якщо практично вирішувати цю проблему, то потрібно відмовитися від будь-якої, в тому числі і завуальованої, політизації при відборі суддів та притягнення їх до відповідальності.
Така система захисту судді на сьогодні існує в Конституційному Суді України, її можливо поширити на судову систему шляхом внесення змін до Конституції України, але перепоною буде влада та політики, оскільки вони втратять вплив на судову систему України. Судову систему України потрібно не реформувати, а перебудувати.
Значиму роль, для стійкості судової системи від замовних «тиску» та «критики», потрібно виділити створенню Асоціацій Суддів у відставці; науково-консультативним Радам Вищих судів, Верховного Суду, Радам суддів. Всі вони повинні буди об’єднані в своїх допоміжних функціях в роботі судової системи України, звичайно, без втручання в здійснення правосуддя судом.
Особисто я справлявся з тиском та критикою не з впертості чи для виправдання, а тому що за створенням штучної «конституційної кризи» була спроба знищити КСУ і це «знищення» назвати реформою.
Можливим це було за допомогою відповідних норм Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України», колективу Суддів, окремих суддів на певних етапах апарату КСУ, а також завдяки принциповим та законним рішенням Верховного Суду, що не можна сказати про суди нижчого рівня – там багато суддів не на службі у правосуддя.
