Костюк Валерій
Ветеран російсько-української війни,
Засновник ГО «Підтримай Героїв»
1. Валерію, розкажіть, будь ласка, трохи про себе до повномасштабної війни. Чим займалися? Яким було ваше життя?
Я – Костюк Валерій, родом з Волинської області. Звичайний хлопець, до війни жив мирним життям, як і всі. Працював і мав свої плани, але після повномасштабного вторгнення все змінилось.
2. Пам’ятаєте свій перший крок до армії після 24 лютого? Як вирішили йти, попри статус непридатного?
Так, пам’ятаю дуже чітко. 24 лютого все змінив один дзвінок: зателефонував до сестри, яка живе в Київській області, і в слухавку почув від племінниці: «Хрещений нам страшно, нас бомблять». Відправив дружину закордон, а сам, попри статус непридатного, прийшов у військомат і сказав «Візьміть, я зможу». Не з першого разу, але я добився і пішов, це було моє усвідомлене рішення.
3. Що відчували, коли вам відмовляли в ТЦК (військкоматі)? І що змушувало повертатися знову?
Відчував образу, але я розумів, що ворог сильний і він так легко не відступить. І навіть попри те, що я не служив, попри те, що мене ще потрібно навчати користуватися зброєю. Тому знав, що настане день, коли скажуть: «Збирайте речі, завтра відправка».
4. Якими були ваші перші дні на полігоні? Чи усвідомлювали, що йдете в зону реальних бойових дій?
Пару ночей вибігали з палаток, тому що «засікали» ворожі дрони поблизу місць нашої дислокації. І через тиждень перебування на полігонні був приліт; не збили всі ракети і були втрати. Боявся, що не доїду до зони бойових дій, і не зможу помститися покидькам, які змушують плакати наших дітей та дружин.
5. Ви служили на Авдіївському напрямку — одному з найгарячіших. Яким був цей досвід для вас як піхотинця?
Служба на Авдіївському напрямку — це шлях від найбільшого страху, який я коли-небудь відчував, до повного прийняття того, що смерть — це лише питання часу. Спочатку ти боїшся кожного звуку, кожного пострілу, бо ще тримаєшся за життя. Але згодом, коли опиняєшся в постійному пеклі, приходить усвідомлення: ти вже всередині мертвий. Страх змінюється на холодну рішучість і розуміння, що головне — тримати позицію, прикривати побратимів і виконувати завдання. Це не просто досвід піхотинця — це досвід межі людських можливостей.
6. Пам’ятаєте момент першого поранення? Що тоді сталося, і що було найскладнішим у той період?
Свій перший бій пам’ятаю дуже чітко. Це була п’ятниця, тринадцяте. Ми тоді чергували на позиції — вісім хлопців із нашого підрозділу і вісім з іншого. Нас мали міняти бійці з шостого мотострілецького.
Ще вночі через поганий зв’язок і відсутність координації підстрелили свого сапера — не впізнали в темряві. А вже зранку, коли приїхали нові, почався шалений обстріл. Нас накривали, здавалося, всім, що тільки можна. Повний хаос. Ті, хто були зліва, не знали тих, хто справа. Хлопці навіть між собою не всі встигли познайомитись — не те, щоб злагоджено тримати оборону.
У той день у нас було п’ять «трьохсотих» і троє «двохсотих». Це був шок. Саме в той момент прийшло повне усвідомлення, що це — справжня війна, і вже не має значення, наскільки ти готовий морально.
Мене повезли в лікарню через декілька днів. При обстеженні виявили акубаротравму — контузію. В голові тиснуло, дзвеніло, але я навіть не одразу звернув на це увагу. Після всього побаченого це здавалося такою дрібницею.
Найважчим було не поранення, а сам момент — коли бачиш, як гинуть ті, з ким ще вчора ти ділив окоп, сигарету і короткі жарти. Це вже не про страх, це про біль, який не проходить.
7. Через місяць після поранення ви повернулися — що вами тоді керувало?
Коли після поранення я приїхав додому у відпустку, мені запропонували відкосити і перейти служити в тилову частину. Я міг залишитися в безпеці, далі служити «на паперах», а не в окопах. Але я відмовився.
Відмовився не через обов’язок чи наказ, а через щось значно глибше. Бо ми, ті, хто разом пішли захищати нашу країну та своїх рідних, хто ховався в одній землі й ділив останнє — ми дали собі слово. Обіцяли, що не залишимо один одного.
І це не просто слова. Це той нерозривний зв’язок, який народжується тільки там — під обстрілами, в тиші після прильотів, у погляді без слів.
Я не міг залишитися. Бо як можна залишити того, з ким разом вижив? Як можна зрадити обіцянку, яка дорожча за життя?
8. Друге поранення було критичним. Що пам’ятаєте з того моменту, коли вже опинилися в лікарні?
Пам’ятаю той стан, коли ще не зовсім відійшов від наркозу. Все ніби в тумані, а десь поруч говорять — чи то лікарі, чи то санітари: «От дивися, біля нього лежав хлопець із легшими пораненнями — і помер. А цей з критичними — і вижив. Значить, ще щось не зробив на цій землі».
Ті слова ніби закарбувались у мені. Тоді ще не до кінця розумів, але відчував — я повернувся не просто так.
А потім — відкриваю очі. Перші слова, які вилетіли: «Пацани, подайте сігарету».
І в ту ж мить чую збоку тихеньке хіхікання. Повертаю голову — настільки, наскільки міг. А там… Один без ноги. Інший — без руки. Ще один — весь у трубках. Хтось із двома відсутніми ногами. Дивлюсь на себе — пошитий, руки-ноги в залізі, живіт перемотаний. І раптом усвідомлення:
«Капець. Тут ніхто нічого мені не подасть. Усі лежачі. І я такий самий».
А коли спробував закашляти — здалося, що шви на животі просто розійдуться. Все боліло: рука, нога, живіт. Я тоді зрозумів, наскільки сильно мене зібрали по частинах. І наскільки близько я був від того, щоб не прокинутися взагалі.
9. Яким було ваше фізичне і психологічне відновлення після поранення?
Якщо чесно — це пекло. Я переніс понад 20 операцій. Пройшло вже 2,5 роки, а я досі не відновився повністю. Фізично — ну, хіба відсотків на 70. Нога і рука так і не повернулися до норми. Не знаю, чи повернуться взагалі. Нога постійно дає про себе знати. Особливо на погоду — викручує так, що хочеться просто виривати її з тіла. Але навіть у звичайну, теплу пору — після тривалого навантаження біль не зникає. Він постійний.
Психологічно… навіть не знаю, коли відновлюсь. Можливо, ніколи. Є тригери — звук, стукіт, навіть трактор із причепом проїде вночі, і я вже підриваюсь, як під обстріл. Увімкнулося щось на рівні тіла. Реакція — автоматична, глибоко прошита.
Часто болить голова, провали в пам’яті. Сни — це окрема тема. Те, що було на війні, — прокручується знову й знову. Те, що думав, забув — повертається уночі.
Відновлення — це не про тижні чи місяці. Це, напевно, шлях на роки. І не факт, що він матиме кінець. Але я не зупиняюсь. Треба йти далі. Є місія)
10. Вас звільнили у 2023 році з першою групою інвалідності. Як проходила адаптація до нового життя?
У 2023 році мене звільнили зі служби з першою групою інвалідності. І адаптація до нового життя була непростою. Вона б, мабуть, була майже неможливою — якби не моя дружина. Саме вона пройшла зі мною весь цей важкий шлях. Не покинула, не здалась, не відійшла вбік. І я щиро вірю: її підтримка — це одна з ключових причин, чому я взагалі піднявся.
Були моменти, коли мені здавалося, що я для неї тягар. У голові крутилися думки, що, можливо, правильніше буде розлучитися — дати їй шанс на нормальне життя без постійної боротьби, без болю й лікарень. Я тоді ще був у важкому стані: одна рука — прикована до тіла,на животі висіла торба, в яку я ходив в туалет, нога — на трубках і пластинах, по хаті пересувався на візку. Але в якийсь момент вирішив: спробую щось зробити.
Купив онлайн-курс по продажах в інтернеті. І вже за два тижні заробив перші 20 тисяч гривень. І тут у голові щось клацнуло: «Так, голова працює, щось можу, значить, не все втрачено». Уже почав навіть подумки планувати, як жити окремо, няню найняти… Але ні. Не з такою я жінкою. Вона витримала все. Вона знала, як мене повернути.
Були й такі моменти: я лежу, прошу склянку води — а вона ставить її в іншій кімнаті. Стоїть тихо й дивиться. А я думаю: «Паскуда, знущається з інваліда». А вона просто хотіла, щоб я сам підвівся. Щоб я не ламався, щоб я почав рухатись.
Лікарі давали мені 10% на те, що я взагалі піднімуся. Казали — готуйтесь, будете лежачим. Але саме ці слова дали мені зсередини поштовх: я мушу. Я маю встати. Змінити себе. І змінювати людей навколо.
Так і проходила моя адаптація — не по книжках, не за планом реабілітолога. А поруч із жінкою, яка вірила в мене тоді, коли я сам у себе не вірив.
11. Що вам найбільше допомогло не зламатися — родина, друзі, волонтери?
З самого початку, поки родина не приїхала, найбільше підтримували волонтери — приходили в лікарню, підбадьорювали, дякували за службу і вірили в мене, не давали впасти духом. Коли ж приїхали дружина з мамою, я зрозумів, що я потрібний і що все буде добре. Без їхньої підтримки важко було б триматися.
12. Зараз ви кульгаєте, рука не повністю працює. Чи є речі, які стали символами вашої сили?
Мій найбільший символ сили це ГО «Підтримай Героїв», яку я створив з однодумцями
13. Коли і як з’явилась ідея створити ГО «Підтримай героїв»? Що було першим поштовхом?
Пекли пиріжки і йшли до поранених хлопців в лікарню, щоб їх підтримати. Ми хотіли допомагати. Було бажання і все! З часом зрозуміли, що для реальних змін потрібна структура, команда, стратегія.
Ідея створити ГО «Підтримай Героїв» виникла після участі у кемпі від громадської організації «DoLaDu». Саме там я познайомився з Андрієм Кучером, засновником ГО «Міцні 300». Їхній досвід, підтримка та натхнення стали для мене потужним поштовхом, щоб започаткувати власну організацію і допомагати ветеранам так, як це потрібно зараз.
14. Розкажіть про перші візити до поранених — чим займалися, що вражало найбільше?
Перші походи в лікарню дуже врізались у пам’ять. Найбільше мене вразило не те, що ми приносили — солодощі, білизну, гігієну — а те, як це впливало на хлопців. Їхні очі, усмішки, оті жарти, попри біль і втому — це було щось, що сильніше за будь-які слова. Вони ніби оживали, відчували, що про них пам’ятають, що вони не забуті. І я зрозумів: от саме це — і є справжня підтримка.
Бо коли я сам лежав у лікарні, і до мене приходили волонтери — це було наче промінь світла. І от зараз, коли я сам можу дати іншим цей промінь — це, напевно, і є найбільше враження. Розуміти, що ти потрібен, що твоя присутність — це вже допомога. І це неймовірно мотивує рухатись далі.
15. Як вдалося перетворити ініціативу на офіційну організацію? З якими труднощами стикалися?
Перетворення ініціативи на офіційну Громадську організацію було непростим процесом, особливо через юридичні складнощі з оформленням статуту та інших документів. На щастя, цю частину взяв на себе Явон Сергій — юрист ГО «Міцні 300».
Ми познайомилися з Сергієм завдяки Андрію Кучеру, керівнику «Міцні 300», який і порадив нам звернутися до нього. Завдяки їхній підтримці та професіоналізму всі документи були оформлені правильно і швидко, що дало змогу офіційно зареєструвати ГО «Підтримай Героїв» і почати працювати на повну.
16. Чим зараз займається «Підтримай героїв»? Які напрямки для вас найважливіші?
Наша ГО «Підтримай Героїв» — це не просто організація, це спільнота людей, які підтримують ветеранів і їхні родини на кожному кроці. Ми працюємо, щоб кожен, хто пройшов війну, відчув, що він не сам. Для нас найважливіші напрямки — це психологічна та соціальна підтримка, яка допомагає справитися з внутрішніми труднощами, адаптація до нового життя, де ми допомагаємо знайти себе і свої нові можливості.
Ми співпрацюємо з різними державними і громадськими службами, щоб забезпечити нашим Захисникам та їхнім родинам якісну юридичну і психологічну допомогу, організовуємо культурні та освітні заходи — адже разом ми не тільки долаємо труднощі, а й будуємо нове життя, наповнене сенсом і підтримкою. Кожен проєкт — це крок до того, щоб зробити життя наших героїв кращим.
17. Що для вас найцінніше у спілкуванні з сім’ями ветеранів?
Для нас найважливіше — це довіра і відкритість у спілкуванні з сім’ями ветеранів. Ми прагнемо бути не просто підтримкою, а справжніми друзями, які завжди поруч у складні моменти. Важливо слухати, розуміти і поважати кожну історію, кожну людину, адже за кожним ветераном стоїть велика сімейна історія і біль.
18. Яку роль у вашій роботі відіграє офіс у Володимирі? Чи є плани на розширення?
Офіс у Володимирі став для нас справжньою необхідністю. Працюючи з ветеранами та їхніми родинами, ми потребували власного простору для кіл підтримки, арт- і звуко-терапії. Раніше ми постійно переміщалися з одного місця в інше, і це було складно
Це наш перший офіс, він знаходиться в районному центрі — це зручно для ветеранів з усього району. Адже ми працюємо не тільки у Володимирській громаді, а й в Устилузькій, і плануємо розвиватися в інших громадах.
Ми розуміємо, що війна ще триває, сотні тисяч ветеранів потребують допомоги, і повернуться ще більше. Держава не завжди може це забезпечити, тож ми самі готуємося і працюємо, аби допомагати якнайкраще.
Співпрацюючи з різними організаціями, ми постійно вдосконалюємося. Наша мета — змінити світ на краще, підтримуючи тих, хто цього справді потребує.
19. Ви зараз працюєте над книгою. Про що вона — це спогади, рефлексії, послання?
Зараз я працюю над книгою, яка починається з 24 лютого 2022 року — з початку повномасштабного вторгнення. Це історія простої людини, яка жила звичайним життям і раптом опинилася на фронті.
У книзі я розповідаю, як потрапив на Авдіївський напрямок, як отримав поранення, які емоції переживав у той момент, як лежав і чекав допомоги, як сам собі надавав першу допомогу.
Але це не просто спогади про війну — у книзі поєднані моменти життя до війни, щоб показати, що це не лише біль і травми, а й цінність життя, яка була до і яка залишилася після.
Ця книга — для тих, хто зіткнувся з певними життєвими труднощами і вважає, що це кінець. Книга показує, що великі і дуже важкі зміни в житті – це лише доказ того, що твоя місія почалась.
Вона не лише про спогади і рефлексії, це послання — про те, що життя триває, і кожен може знайти свій шлях, навіть після найважчих випробувань.
20. Коли почали писати? Чи допомагає вам писання прожити й переосмислити те, що сталося?
Хоча офіційно я почав писати книгу лише недавно, насправді думки й нотатки з’являлися в мене вже дуже давно. Цей процес — для мене більше ніж просто написання тексту.
Звичайно – допомагає прожити, звичайно – допомагає переосмислити, і чим більше я пишу цю книгу, мене не полишає думка, що вона змінить тисячі життів.
Писати — це як проживати заново всі ті моменти, знову відчувати біль, страх і водночас силу. Це дає мені змогу подивитися на своє життя і на те, що сталося, з іншої сторони. Переосмислити помилки, зрозуміти, чому так було, і навчитися не повторювати їх у майбутньому. Ця книга – це одна із сходинок до виконання своєї місії!
21. Чи є сторінки чи епізоди, які для вас найважливіші — якісь, що особливо «болять» або навпаки — надихають?
Це, напевно, одне з найважчих запитань. Так, є сторінки, які болять до сліз, і є ті, що дають сили жити далі. Їх багато. Деякі епізоди я переживав по кілька разів, поки писав — настільки вони глибокі й особисті, що навіть зараз важко про них говорити вголос.
Але саме в цих моментах — справжня суть книги. Я вірю, що коли вона побачить світ, кожен читач зможе знайти в ній щось своє: хтось — підтримку, хтось — розуміння, а хтось — надію. І, можливо, ті найболючіші сторінки для мене, стануть найсильнішими для когось іншого.
22. Чого навчив вас цей шлях — війна, поранення, життя після армії?
Цей шлях навчив мене найголовнішому — цінувати життя. Кожен подих, кожен ранок, кожну людину поруч.
Війна показала, наскільки тонка межа між життям і смертю. Поранення — що все може змінитися за секунду. А життя після поранення навчило мене терпінню, витривалості й тому, що сила — не тільки в м’язах чи зброї, а в здатності не зламатися, навіть коли болить душа і тіло а ще й знаходити сили на допомогу тим хто цього потребує.
Я навчився приймати себе нового — з рубцями, з болем, з іншими поглядами на світ. І найголовніше — я навчився не мовчати, а говорити. Про війну, про біль, про підтримку. Бо тільки так ми можемо змінювати щось навколо і ми беремо і змінюємо разом з однодумцями з ГО «Підтримай Героїв».
23. Які мрії у вас зараз?
Щоб закінчилася Війна. Щоб дружина народила мені дитину. Випустити книгу! Щоб ГО «Підтримай Героїв» масштабувалася на всю країну і приносила максимум користі.
24. Що б ви хотіли сказати тим, хто щойно повернувся з фронту — або ще на ньому?
Тим, хто щойно повернувся з фронту…
Тим, хто ще там, на передовій…
Хлопці, ви — не самі. Ви — не відпрацьований матеріал. Ви — найкращі з нас. І ми всі, хто тут, знаємо, що ви пройшли. Знаємо, що болить. І ми чекаємо вас. Не як героїв на плакатах — а як рідних.
Якщо важко — звертайтесь. Якщо не знаєте, з чого почати — приходьте. Якщо мовчите, бо «пацани не жаліються» — мовчіть у нас, але поруч. Ми вас приймемо такими, якими ви є. З болем, із втомою, з порожнечею.
Ми, в громадській організації «Підтримай Героїв», створили простір, де вам завжди знайдеться місце. Ми відкриті. Ми свої. Ми тут, щоби тримати поруч — не дати впасти, не дати втратити себе після всього, що ви вже пережили.
Повернення — це теж бій. І його не треба проходити наодинці.
25. І що б ви хотіли, щоб суспільство краще розуміло про ветеранів сьогодні?
Я хочу, щоб суспільство нарешті побачило у ветеранах — не лише військову форму, не лише поранення чи втому в очах. Я хочу, щоб людей навчили дивитися глибше.
Хочу, щоб кожен зрозумів: повернутися з війни — це не означає повернутися до звичного життя. Для багатьох це — ще важчий фронт.
Я хочу, щоб нас не боялися і не жаліли, а бачили частиною суспільства.
Підтримка ветеранів — це не лише про пільги. Це про слухання, прийняття, роботу, гідність і повагу. І навіть одне щире: «Дякую, що ти є» — може бути важливішим за будь-який статус.
Редакція «Окремої Думки» хотіла б звернутись до читачів: якщо Ви маєте бажання допомогти Валерію з випуском книги в будь-якій формі (матеріально, надати контакти видавництв чи можливих меценатів тощо) – пишіть на наш e-mail: okremadumkaua@gmail.com і ми звʼяжемо Вас напряму з героєм інтервʼю.
З питань підтримки ГО «Підтримай Героїв», заснованого Валерієм, звертайтесь на електронну пошту нашої редакції або на Facebook сторінку ГО «Підтримай Героїв»:https://www.facebook.com/share/1FkKzUgXfw/?mibextid=wwXIfr
