Репродуктивні права людини в світлі практики Європейського Суду з прав людини

Науковці, здебільшого, одностайні в тому, що репродуктивні права належать до прав новітнього, четвертого покоління прав людини, які є похідними від особистих прав і за своєю суттю відносяться до категорії так званих «особистісних» прав особи.

У європейській правозастосовній практиці зустрічаються поодинокі спроби розкриття змісту репродуктивних особистих немайнових прав фізичних осіб.

Під ними, зазвичай, розуміють право осіб жіночої та чоловічої статі мати генетично рідну дитину, а для жінок – також право самостійно виносити дитину (право завагітніти і бути вагітною) та народити її природним шляхом.

Окремі дослідники пропонують ширший підхід і включають до репродуктивних прав, зокрема, такі:

• право на життя, охорону здоров’я, свободу, безпеку та особисту недоторканність;
• право не зазнавати сексуального чи гендерного насильства;
• право самостійно визначати кількість і час народження дітей;
• право на приватність, у тому числі на вільне прийняття рішень щодо власних репродуктивних функцій без свавільного втручання;
• право на рівність та недискримінацію;
• право на шлюб за взаємною згодою та рівність у шлюбі, включаючи участь у прийнятті рішень з питань репродуктивного характеру;
• право на працевлаштування та соціальний захист;
• право на освіту та доступ до інформації, зокрема щодо стану здоров’я і питань репродуктивного здоров’я;
• право на свободу від дій, що завдають шкоди жінкам і дівчатам, у тому числі від традицій та практик, які негативно впливають на репродуктивне здоров’я;
• право користуватися досягненнями наукового прогресу;
• право на таємницю інформації щодо реалізації репродуктивних прав.

Витоки сучасної концепції репродуктивних прав сягають 1968 року, коли на Тегеранській міжнародній конференції з прав людини було визнано право «вільно, з почуттям відповідальності визначати кількість дітей та час їх народження».

Подальший розвиток цієї ідеї відображений у пункті 7.2 Платформи дій Міжнародної конференції з народонаселення та розвитку (Каїр, 5–13 вересня 1994 р.), де підкреслено, що репродуктивне здоров’я – це не лише відсутність хвороб чи порушень функцій репродуктивної системи, а «стан повного фізичного, розумового і соціального благополуччя», який передбачає можливість безпечного та задовільного інтимного життя, здатність до відтворення, а також «право чоловіків і жінок на інформацію та доступ до безпечних, ефективних методів планування сім’ї та інших обраних ними методів регулювання народжуваності, котрі не суперечать закону, а також право на доступ до відповідних послуг з охорони здоров’я, що дають змогу жінці безпечно перенести вагітність та пологи, а батькам – створити найкращі умови для народження дитини».

Оскільки на сьогодні в Україні відсутнє чітке та комплексне нормативне врегулювання усіх репродуктивних прав, доцільно звернутися до аналізу практики Європейського суду з прав людини, яка, в силу приписів статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, як і сама Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, є джерело права в Україні.

Рішення «Босо проти Італії» (2000)

Згідно з фактами дружина заявника вирішила перервати вагітність, незважаючи на заперечення чоловіка. Заявник скаржився на порушення своїх прав як потенційного батька і права ненародженої дитини на життя.

Він був незадоволений тим, що дозвіл на переривання вагітності надає матері право вирішувати, чи робити аборт, і не враховувати заперечення з боку батька.

Крім того, заявник стверджував, що надання жінці можливості здійснити аборт перешкоджає батькові створити сім’ю. Суд у своєму рішенні зазначив, що право на приватне життя батька не може тлумачитися так широко, щоб містити право консультуватися з приводу аборту, який має намір зробити жінка. Суд також зазначив, що аборт у цій справі був проведений відповідно до законодавства Італії і мав на меті захист здоров’я матері. Втручання в право згідно зі ст. 8 Конвенції виправдане, оскільки було необхідне для захисту прав іншої особи.

Рішення «Еванс проти Сполученого Королівства» (2007)

Заявниця – пані Еванс, та її партнер розпочали лікування безпліддя.

В процесі огляду виявилося, що у заявниці передраковий стан яєчників. Їй було запропоновано провести запліднення in vitro перед їх хірургічним видаленням.

Пані Еванс та її партнер підписали інформовану згоду про те, що дають згоду на запліднення та про те, що кожен з них має право відкликати свою згоду до моменту імплантації ембріона. Згодом було створено шість ембріонів, після чого заявниці було проведено операцію із видалення яєчників. Проте невдовзі стосунки заявниці та її партнера були розірвані і останній відкликав свою згоду на продовження зберігання ембріонів. Заявниця розпочала судовий процес з метою відновити згоду на зберігання зародків. На думку пані Еванс, вимога згоди батька на зберігання та імплантацію запліднених яйцеклітин порушувала її права згідно зі статтями 8 та 14 Конвенції, а також право ембріона на життя відповідно до статті 2 Конвенції.

Суд зауважив, що питання моменту виникнення життя належить до сфери регулювання держави. Згідно законодавства Сполученого королівства ембріон не має належних прав та інтересів і не може претендувати на право на життя відповідно до статті 2 Конвенції.

Суд також зазначив, що на міжнародному рівні немає одностайності в питанні правового регулювання штучного запліднення та використання ембріонів. На думку Суду, межі оцінки, надані державі, повинні бути настільки широкими, щоб охоплювати як її рішення втручатися в цю сферу, так і в разі такого втручання  встановити детальне регулювання цих питань для досягнення балансу приватних та публічних інтересів. Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 та 14 Конвенції.

Рішення «S. H та інші проти Австрії» (2010)

Четверо заявників – це дві подружні пари, у яких виникли проблеми зі штучним заплідненням.

У першого подружжя (першого та другого заявників) склалася ситуація, коли можна було використати яйцеклітину дружини і сперму донора (щоб народжена дитина була споріднена з одним із батьків). Через захворювання жінки можливо було провести лише in-vitro-запліднення, проте чинне законодавство дозволяло лише in-vivo-запліднення донорською спермою. У другої пари була протилежна ситуація: організм жінки не виробляв яйцеклітин, і потрібно було проводити імплантацію ембріона, зачатого від сперми її чоловіка та донорської яйцеклітини. Однак згідно із законодавством Австрії здійснити таку процедуру було неможливо. Заявники скаржилися на порушення ст. 8 у поєднанні зі ст. 14 Конвенції, оскільки, незважаючи на важливість права на створення сім’ї та права на відтворення, держава не встановила належних умов для його регулювання. На думку заявників, система, визначена законодавством, була непослідовною та нелогічною, оскільки штучне запліднення не було заборонене загалом, але були зроблені винятки щодо деяких його специфічних способів. Суд зазначив, що порушення ст. 14 Конвенції означає різне ставлення до осіб у схожих ситуаціях. Таке різне ставлення є дискримінаційним, якщо не є об’єктивно виправданим, тобто не має законної мети, чи коли існує непропорційність застосованих заходів та мети, яка переслідується. Суд вважає, що в обох випадках було наявне порушення ст. 14 у поєднанні зі ст. 8 Конвенції, оскільки різниця у правовому регулюванні була необґрунтованою та непропорційною.

Рішення «Costa та Pavan проти Італії» (2012)

Заявники – Розетта та Вальтер Паван, обоє здорові носії муковісцидозу.

Після народження дитини з генетичним захворюванням вони прагнули скористатися допоміжними репродуктивними технологіями (ДРТ) та прегравітаційною генетичною діагностикою (ПГД), щоб зачати здорову дитину.

В Італії доступ до ДРТ обмежувався лише безплідними парами або у випадку, коли чоловік хворіє на ВІЛ чи гепатит B або C, а ПГД був заборонений.

Заявники скаржилися на порушення їх права на повагу до приватного та сімейного життя (стаття 8) через неможливість запобігти передачі серйозного генетичного захворювання дитині без медичного аборту. Суд зауважив, що бажання заявників скористатися ПГД і зачати здорову дитину підпадає під захист статті 8 як складова приватного та сімейного життя.

Італійське законодавство було непослідовним: воно забороняло ПГД, але дозволяло медичний аборт у випадку ураженого плоду. Суд дійшов висновку, що таке втручання у право заявників було непропорційним, і встановив порушення статті 8 Конвенції.

Рішення «V.C. проти Словаччини» (2011)

Заявниця – жінка ромського походження, яку у 2000 році стерилізували під час народження другої дитини шляхом кесаревого розтину без її інформованої згоди.

Стерилізація полягала у перев’язці фаллопієвих труб, а запис у медичній картці про її етнічне походження та підпис нібито свідчив про згоду, хоча заявниця стверджувала, що не розуміла значення терміну «стерилізація» і підписала документ під тиском персоналу лікарні. Заявниця також зазнала дискримінації під час перебування в лікарні. Вона безуспішно намагалася оскаржити стерилізацію у цивільному та конституційному порядку. Суд установив, що стерилізація без інформованої згоди становила серйозне втручання в репродуктивне здоров’я та порушувала її фізичне, психічне та емоційне благополуччя, а також гідність людини (стаття 3). Крім того, відсутність належних гарантій, які б приділяли особливу увагу репродуктивному здоров’ю ромської жінки, становила порушення позитивних зобов’язань держави щодо поваги до приватного та сімейного життя (стаття 8).

Суд дійшов висновку, що мала місце дискримінація та порушення прав заявниці, і встановив порушення статей 3 та 8 Конвенції.

Рішення «D v. France» (2020)

Заявники – подружжя та їхня дитина, яка народилася в Україні за допомогою гестаційного сурогатного материнства.

У свідоцтві про народження, виданому 3 жовтня 2012 року в Києві, першу заявницю зазначено як матір, а другого заявника – як батька дитини.

Подружжя звернулося до французьких органів з проханням внести дані про народження дитини до французького реєстру актів цивільного стану. Національні органи частково задовольнили запит щодо батька, але відмовили у зазначенні першої заявниці як матері. Заявники стверджували, що така відмова є непропорційним втручанням у право дитини на повагу до приватного життя (стаття 8) та дискримінацією (стаття 14 у поєднанні зі статтею 8).

Суд зазначив, що існували ефективні та достатньо швидкі механізми для встановлення правовідносин «мати – дитина» через процедуру усиновлення, яка відповідала найкращим інтересам дитини.

ЄСПЛ вказав, що обов’язок усиновити/удочерити дитину, народжену від сурогатної матері, для забезпечення визнання зв’язку між генетичною матір’ю та дитиною, не є порушенням її права на повагу до приватного життя.  

Суд дійшов висновку, що порушень статей 8 та 14 Конвенції не було.

Рішення M.L. проти Польщі (2023)

Заявниця, М. Л., громадянка Польщі, народилася у 1985 році та проживає у Варшаві. Законодавство Польщі щодо легального аборту регламентувалося Законом про планування сім’ї, захист людського плоду та умови, що дозволяють переривання вагітності (Закон 1993 року). Первісно Закон передбачав три підстави для легального аборту: (1) загроза життю або здоров’ю матері, (2) високий ризик аномалій розвитку плоду, (3) вагітність внаслідок зґвалтування або інцесту. У 1997 році були внесені поправки, що дозволяли аборт у разі складних життєвих обставин.

22 жовтня 2020 року Конституційний Суд Польщі визнав неконституційними положення Закону, що дозволяли аборт у зв’язку з аномаліями розвитку плоду, рішення набуло чинності 27 січня 2021 року. Заявниця завагітніла у 2020 році, і згодом у плода було діагностовано генетичне захворювання – трисомію 21. Запланований аборт у лікарні був скасований після набрання чинності рішенням Конституційного Суду. Оскільки заявниця не бажала народжувати дитину з генетичним порушенням, вона була змушена виїхати за кордон для переривання вагітності.

Заявниця скаржилася на порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводженню) та статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції, зазначаючи, що вона змушена була обирати між народженням важкохворої дитини і поїздкою за кордон для аборту, що спричинило серйозні емоційні страждання, а також що процедура призначення суддів Конституційного Суду порушила статтю 6 (право на справедливий суд).

ЄСПЛ вирішив розглядати скарги заявниці виключно за статтями 3 і 8. Скаргу за статтею 3 Суд визнав неприйнятною, оскільки рівень страждань не досягнув порогу, необхідного для застосування цієї статті. Водночас, порушення статті 8 Суд визнав наявним: заборона на аборт у разі аномалій розвитку плоду втручалася у право заявниці на приватне життя, а рішення Конституційного Суду здійснене органом, який не відповідав вимогам верховенства.

Суд наголосив, що втручання у права заявниці не було «згідно із законом», а відтак порушення статті 8 Конвенції мало місце.

Рішення «Меннессон проти Франції» та «Лабассе проти Франції» (2014)

Європейський суд із прав людини конкретно визначив, що кожна країна має право заборонити сурогатне материнство на її території.

Однак суд також визнав, що заборона сурогатного материнства не може негативно впливати на дітей, народжених у такий спосіб за кордоном.

У цьому контексті суд висловив позицію, що країни, де сурогатне материнство заборонене, повинні визнати родинний зв’язок між дітьми, народженими від сурогатної матері за кордоном, та їхніми біологічними батьками, інакше буде мати місце порушення прав дітей на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованих ст. 8 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Таким чином, у справах Boso v. Italy, Evans v. UK, Costa та Pavan v. Italy, S.H. v. Austria Європейський Суд з прав людини підкреслив пріоритет приватного життя та автономії особи, водночас, надаючи державам широкий «поле розсуду» через відсутність єдиного європейського консенсусу щодо моменту початку життя, використання ембріонів чи доступу до певних медичних технологій.

При цьому Суд вимагає, щоб внутрішнє законодавство було логічним і послідовним, а будь-які обмеження репродуктивних прав – пропорційними, як це було встановлено у справах Costa та Pavan і S.H. v. Austria, де непослідовні заборони щодо ПГД або способів штучного запліднення визнано непропорційними втручаннями.

У питаннях балансу прав батьків та держави ЄСПЛ відмовляється визнавати право потенційного батька на «вето» щодо аборту (Boso v. Italy), але наголошує на необхідності чітких процедур інформованої згоди (V.C. v. Slovakia), захисту від дискримінації, рівності сторін та доступу до об’єктивної інформації (M.L. v. Poland, Evans v. UK).

Отже, Європейський Суд з прав людини  послідовно визнає, що право на репродуктивний вибір охоплюється гарантіями статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забезпечує повагу до приватного і сімейного життя.