У сучасній правозастосовній практиці усе частіше виникають спори, пов’язані з незаконними діями працівників поліції під час виконання службових повноважень. Йдеться не лише про безпідставне складання адміністративних матеріалів чи незаконне притягнення особи до відповідальності, а й про випадки, коли такі дії призводять до суттєвих обмежень прав людини, втрати ділової репутації, психологічного тиску та необхідності тривалого судового захисту.
Водночас саме факт скасування постанови чи закриття провадження у справі ще не завжди автоматично означає виникнення права на компенсацію моральної шкоди. Для покладення відповідальності на державу суди досліджують наявність конкретних умов, визначених цивільним законодавством та сформованих судовою практикою Верховного Суду.
Правовою основою для покладення відповідальності на державу є статті 23, 56, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, а також стаття 56 Конституції України, яка гарантує право кожного на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та їх посадових осіб.
Особливість цієї категорії справ полягає у тому, що відповідальність покладається саме на державу Україна незалежно від вини конкретного працівника поліції. Тобто позивач не зобов’язаний доводити умисел чи недбалість конкретного поліцейського. Ключовим є встановлення факту протиправності дій органу влади, наявності шкоди та причинно-наслідкового зв’язку між незаконними діями і негативними наслідками для особи.
У більшості подібних спорів суди досліджують три базові елементи цивільно правової відповідальності держави:
1) протиправність рішень, дій чи бездіяльності працівників поліції;
2) наявність моральної шкоди;
3) причинно-наслідковий зв’язок між незаконними діями та стражданнями особи.
Саме належне доведення цих елементів формує перспективу успішного задоволення позову.
Тривалий час у судовій практиці існувала досить стримана позиція щодо автоматичного виникнення права на компенсацію моральної шкоди лише на підставі закриття адміністративного провадження. Суди виходили з того, що сам по собі факт скасування постанови або закриття справи не свідчить автоматично про незаконність дій працівників поліції.
Однак остання практика Великої Палати Верховного Суду демонструє поступову зміну підходу до оцінки таких спорів. Особливе значення мають правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі №916/1423/17 та Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі №335/6977/22.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 у справі №335/6977/22 фактично сформовано принципово важливий підхід: навіть якщо у рішенні про закриття адміністративної справи прямо не констатовано незаконність дій працівників поліції, суд у межах цивільного спору має право самостійно оцінити дії поліцейських на предмет очевидної протиправності або свавільності.
Такий висновок суттєво розширює можливості захисту прав особи, оскільки на практиці суди у справах про адміністративні правопорушення далеко не завжди прямо формулюють висновок про незаконність дій поліцейських, обмежуючись лише закриттям провадження через недоведеність вини або відсутність складу правопорушення.
Про очевидну протиправність дій працівників поліції можуть свідчити:
• складання протоколу без належних доказів;
• неналежна ідентифікація особи правопорушника;
• ігнорування відеозаписів чи інших об’єктивних доказів;
• суперечності між матеріалами справи;
• порушення порядку оформлення адміністративних матеріалів;
• відсутність фактичних даних про подію правопорушення;
• використання припущень замість доказів;
• формальний підхід до збирання доказової бази;
• порушення права особи на захист.
Особливе значення у подібних справах мають матеріали службових розслідувань, дисциплінарні висновки, записи з бодікамер, відео з камер спостереження, показання свідків та інші об’єктивні докази. Якщо внутрішньою перевіркою поліції встановлено дисциплінарне порушення працівника, це може суттєво посилити позицію позивача у цивільному процесі.
Водночас сам факт порушення прав людини ще не означає автоматичного стягнення значної суми моральної шкоди. Верховний Суд неодноразово наголошував, що не будь-які негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які утворюють моральну шкоду у розумінні цивільного законодавства.
Саме тому у справах цієї категорії надзвичайно важливим є належне обґрунтування того, як незаконні дії вплинули на життя особи. Суди враховують:
• психологічне напруження та тривалий стрес;
• необхідність доводити власну невинуватість;
• приниження честі та гідності;
• втручання у професійну діяльність;
• погіршення ділової репутації;
• ризики втрати роботи чи доходу;
• обмеження у реалізації спеціального права;
• негативний вплив на сімейне життя;
• тривалість судового захисту;
• повторюваність неправомірних дій з боку держави.
Особливо актуальними такі спори є для осіб, професійна діяльність яких напряму залежить від права керування транспортними засобами — водіїв, перевізників, логістів, далекобійників, працівників служб доставки тощо. Навіть тимчасове обмеження права керування або ризик його втрати може створювати істотний психологічний тиск та ставити під загрозу основне джерело доходу особи.
Важливим аспектом є і питання визначення розміру моральної шкоди. Законодавство України не містить чіткої математичної формули її обчислення. Тому суд кожного разу оцінює:
• характер та інтенсивність порушення;
• тривалість негативних наслідків;
• ступінь втручання у права людини;
• глибину моральних переживань;
• поведінку працівників поліції;
• публічність ситуації;
• наслідки для професійної діяльності;
• принципи розумності, виваженості та справедливості.
На практиці розміри заявленої моральної шкоди можуть коливатися від декількох тисяч гривень до значно більших сум у випадках грубого порушення прав людини, очевидного свавілля або тривалого незаконного переслідування. Водночас судова практика демонструє, що ключове значення має не лише заявлена сума, а якість її обґрунтування та переконливість доказової бази.
Окремо слід враховувати, що у таких справах суди дедалі частіше звертають увагу на стандарти Європейського суду з прав людини щодо ефективного захисту особи від свавільних дій держави. Порушення принципу правової визначеності, непропорційне втручання у права людини та відсутність належної перевірки дій посадових осіб можуть оцінюватися судами як додаткові фактори на користь компенсації моральної шкоди.
Таким чином, сучасна практика Верховного Суду свідчить про поступове формування реального механізму відповідальності держави за незаконні дії працівників поліції. Водночас успішність таких спорів напряму залежить від правильно побудованої правової позиції, належної доказової бази, комплексного аналізу обставин справи та здатності довести реальний вплив незаконних дій держави на життя, професійну діяльність та психологічний стан особи.
У подібних категоріях справ ключову роль відіграє саме якісна юридична аналітика: вміння не лише послатися на факт закриття адміністративної справи, а й показати системний характер порушень, причинно-наслідковий зв’язок між діями працівників поліції та негативними наслідками для особи, а також переконливо обґрунтувати необхідність ефективного судового захисту та компенсації моральної шкоди за рахунок держави.
