ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ ЗА ХВОРОБОЮ

Метою статті є аналіз відповідної судової практики та надання рекомендацій щодо її гармонізації із європейськими стандартами дотримання прав засуджених та відповідності практиці Європейського суду з прав людини.

Також стаття станеться в нагоді зокрема адвокатам в сфері кримінального права, прокурорам, суддям та всім, хто вболіває за дотримання прав людини.

 Звільнення від покарання та його відбування за хворобою є два окремих кримінально-правових та кримінально-виконавчих інститути. Матеріально-правові підстави та умови такого звільнення передбачені у ч. 1 (психічна хвороба) та ч. 2 (соматична хвороба) ст. 84 КК України. За Кримінально виконавчим кодексом, главою 23, регламентується порядок припинення та звільнення лише щодо одного інституту – звільнення від відбування покарання, адже в разі звільнення від покарання (не від його подальшого відбування), особа не направляється для відбування покарання в установи виконання покарання, оскільки вид і міра покарання взагалі не формулюються у вироці суду.

В законодавстві України передбачений перелік хвороб, які є підставою звільнення, адже вони перешкоджають призначенню покарання та подальшому його відбуванню. В разі наявності такої хвороби у засудженого (психічної чи соматичної), втрачається здатність покарання досягнути своїх цілей. Адже психіка засудженого, змінена хворобою особистість засудженого, не здатна засвоїти уроки, що містить в собі покарання.

Враховуючи термінальність стану засудженого (як правило час смерті визначається в межах 6 місяців), який хворіє, особливості надання йому медичної допомоги, дотримання його прав людини на повагу до його гідності, приватного життя, яке включає право на належну медичну допомогу, спілкування з рідними та близькими, а також мінімальні ризики соціальної небезпеки засудженого, законодавством України передбачена можливість звільнення такої особи від подальшого відбування покарання (як правило йдеться про покарання у виді позбавлення волі). Разом із тим на практиці трапляються непоодиноки випадки відмови засудженому у такому праві.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Продубльовано цю тезу і в Конституції України. Так в ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, визнаються найвищою соціальною цінністю. Стаття 28 Конституції декларує, що кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Враховуючи, що ЄКПЛ ратифікована Україною, вона є частиною національного законодавства. Рішення ЄСПЛ, діяльність якого збудовано навколо цієї Конвенції, відповідно до ст. 17 закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є обов’язковими при законотворчій та правозастосовчій діяльності. Кримінальний кодекс України відобразив ці основні положення і у своїх нормах. Так згідно ст. 50 КК метою покарання є не катування або позбавлення особи життя, а виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Відповідно до ст. 8 КВК України, засуджені мають право на охорону їх здоров’я. Серед цілей Стратегії реформування пенітенціарної системи на період до 2026 року та затвердження операційного плану її реалізації у 2022–2024 роках, також зустрічається наступна декларація: створення належних умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту; створення ефективної системи запобігання та протидії катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; забезпечення права на охорону здоров’я та медичну допомогу, соціальний захист в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. Обов’язковою Матеріально-правовою підставою звільнення від покарання та його відбування за хворобою є Конституція України, стаття 84 КК та відповідні рішення ЄСПЛ. Зазначена стаття КК переважно містить порядок звільнення від відбування призначеного покарання. Виняток становить ч. 2 ст. 84 КК. З її буквального тлумачення слідує, що керуючись визначеними нею правилами можливо не лише звільнити особу від відбування призначеного покарання, але засудити без покарання (звільнити від покарання), тобто винести обвинувальний вирок без призначення покарання. В ній ідеться про те, що особа, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання. Вказане слід розуміти як засудження особи без покарання.

Спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров’я України від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572 «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» затверджено «Перелік хвороб, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання». Виходячи з назви цього документа, він регулює питання, пов’язані зі звільненням від відбування вже призначеного покарання, але за відсутності іншого нормативного акту в зазначеній сфері вказаний вище перелік хвороб слід застосовувати і в ситуації, що розглядається, тобто при засудженні без покарання. Такий висновок ґрунтується на тому, що захворювання, яке унеможливлює подальше відбування покарання, унеможливлює і його відбування з моменту винесення обвинувального вироку, а за таких обставин засуджувати особу до покарання не раціонально, оскільки вона його відбути не зможе.

Однак, слід погодитись з позицією Харківської правозахисної групи (ХПГ), що ні Порядок, ні Перелік хвороб, який є його додатком, не містять жодного посилання на зобов’язуючий характер під час прийняття рішення суду по суті. Але при цьому ХПГ спостерігається ситуація, за якої в значній кількості випадків суди відмовляють у звільненні на підставі того, що хвороба засудженого «не підпадає під Перелік хвороб». Підставою розглядуваного виду засудження без покарання є наявність у засудженої особи тяжкої непсихічної хвороби, визначеної вище названим документом, що перешкоджає відбуванню покарання. Законодавець чомусь визначив у ч. 2 ст. 84 КК часом виникнення цієї хвороби період «після вчинення кримінального правопорушення». Природно, на таке засудження може претендувати й особа, яка страждала на зазначену хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, і на час вчинення кримінального правопорушення, якщо хвороба продовжилась до часу постановлення вироку. Отже, визначальним у вказаній ситуації має бути не час вчинення кримінального правопорушення, а час вирішення питання, чи зможе засуджена особа відбувати покарання.

Якщо з’ясується, що через стан свого здоров’я вона не здатна відбувати жодне з покарань, встановлених законом за вчинене нею кримінальне правопорушення, сенс призначення такій особі покарання зникає. Залишається засудити її без покарання.

Разом з цим судова практика щодо звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за хворобою не витримує критики та не відповідає міжнародним стандартам в цій сфері.

Європейський суд з прав людини виокремлює три складові, які необхідно розглядати під час вирішення питання про можливість звільнення засудженого за хворобою: медичний стан в’язня; адекватність медичної допомоги, яка надається в умовах утримання; доцільність утримання з огляду на стан здоров’я заявника (зокрема, рішення від 28.03.2006 р. у справі «Мельник проти України»). Звертаю увагу, що ЄСПЛ не виокремлює немедичні складові, так як ставлення до праці, працевлаштованість, наявність стягнень, заохочень та інші. Також не слід забувати і про ст. 6 ЄКПЛ «право на справедливий суд» в межах якої розглядаються порушення розумних строків тривалості судового провадження.

Європейський комітет з питань запобігання катуванням, нелюдському та іншому жорстокому чи такому, що принижує людську гідність, поводженню наполягає, що суди при розгляді подібних питань повинні виходити із так званої презумпції на звільнення, оскільки це відповідає букві та духу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а зокрема статей 2 та 3. Однак під час ініціювання судових проваджень за ч. 2 ст. 84 КК часто розумні строки затягуються і засуджені чекають на рішення суду задовго. Крім того, тримання засудженого із соматичним захворюванням (наприклад, туберкульоз кісток) у профільній колонії (УВП № 89 у м. Дніпро) не може розглядатись як перешкода його звільненню від подальшого відбування покарання, якщо в цій установі не надається належна медична допомога.

Призначення та проходження лікарсько-консультативних комісій теж є проблемою для хворого засудженого. Адже такі комісії збираються не у всіх лікарнях і часто засуджені для проходження такої комісії мають бути етапованими до іншої області. Етапування засуджених – це окрема етико-правова проблема, що потребує уваги. Через неоснащеність автомоблів для перевозки засудженних/ув’язнених та вагонів потягів, дотримання елементарних прав людини на повагу гідності, належні умови утримання в установі виконання покарання (УВП), охорону здоров’я тощо ігноруються. Так провазахисною організацію Січ зафіксовані випадки перевезення у купейних вагонах потягу по 20 осіб (не 4!). При чому перевозяться особи і хворі і здорові, які звісно також пізніше стають хворими. Супроводжуючий лікар відсутній. Історії хвороб таких осіб знаходяться окремо, що значно ускладнює/униможливлює надання відповідної медичної допомоги. Відтак не рідкими є випадки відмови засуджених, які не є хворими, етапуватись навіть на звичайне судове засідання. Етапування ж хворого до УВП чи закладу охорони здоров’я стає для нього справжнім катуванням.

Конструкція ч. 2 ст. 84 КК передбачає, що при вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи. Зазначені умови є достатньо абстрактними та такими, що не відповідають практиці ЄСПЛ (правова позиція суду у справі «Мельник проти України») і призводять до зловживання в цій сфері. Так у судових засіданнях та апеляційних скаргах прокурори наводять аргументи, які суперечать прецедентній практиці ЄСПЛ та не мають жодного стосунку до звільнення засудженого за хворобою: ставлення до праці; наявність або відсутність стягнень та заохочень; тяжкість злочину; спроможність родичів засудженого або самого хворого забезпечити лікування на волі за власний кошт; перебування засудженого в медичних частинах при установах виконання покарань або у медичних закладах ЦОЗ ДКВС України прокуратура.

Харківська правозахисна група (ХПГ) наводить у своєму звіті справи декількох засуджених, які хворіли на тяжку хворобу, ініціювали провадження за ч. 2 ст. 84 КК, однак суди (перша інстанція та апеляція) погодились із аргументацією прокурора і не задовільнили заяви засуджених, дехто з яких невдовзі помер (справи Івана Ястребова, Віталія Матухно, Володимира Панасенка (наразі триває розгляд), Володимира Рубченка). Наведемо додатково статистику, зібрану іншою правозахисною організацією Січ. Упродовж 2019–2020 років лікарські-консультативні комісії розглянули 497 матеріалів про можливість звільнення засуджених від покарання за хворобою, до суду направлено відповідні подання стосовно 420 засуджених. Але 17 засуджених померло, коли ці комісії розглядали матеріали, ще 59 осіб померли під час судових розглядів. Надалі за рішеннями судів звільнили 231 засудженого.

У 2022 році ХПГ проведено дослідження 1417 ухвал суду першої інстанції по всій території України щодо звільнення від відбування покарання у зв’язку із хворобою. Окремо було досліджено вплив позиції прокурора на результат судового розгляду – процент збігу позиції прокурора та рішення суду складає щонайменше 82,05% від усіх випадків. При цьому чітко зафіксоване відхилення позицій складає лише 5,10%. Також ХПГ встановили, що 60,30% усіх досліджених проваджень стосувалися засуджених, які відбували покарання у одній із 15 установ виконання покарань, при яких функціонують міжобласні багатопрофільні чи спеціалізовані лікарні. Більше того, серед засуджених, які померли під час триваючого провадження про звільнення за хворобою, не дочекавшись ухвали суду, 83,08% усіх засуджених відбували покарання саме в цих 15 установах.

Правозастосовцям буде цікаво, що в залежності від суб’єкта ініціювання провадження, його результат також різниться – у випадку подання заяв адміністрацією відсоток задоволених щонайменше 75,10%, а у випадку подання заяви засудженим та його захисником – задоволено лише щонайменше 25,85% та 20,15% відповідно.

 Суди при винесенні рішень в цій категорії справ використовують акти, які не мають зобов’язальної сили або вже вкрай застарілі (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 28.09.1973 року «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу» (надалі – ППВСУ № 8)).

Разом із цим посилання суду на правову позицію ЄСПЛ є лише у 5,57% від усіх досліджених ХПГ ухвал. Разом із цим, у 69,51% випадків із усіх рішень, де є посилання на правову позицію ЄСПЛ, суд звільнив особу від подальшого відбування покарання за хворобою. Більше того, якщо враховувати тільки правові позиції, які безпосередньо стосуються звільнення за хворобою, то у 76% випадків з усіх рішень, де є посилання на правову позицію ЄСПЛ «по суті» справи, засуджений був звільнений від відбування покарання.

 Окремою сферою дослідження став аналіз проваджень у справах, де засуджений помер, не дочекавшись рішення суду. Відтак, загалом було зафіксовано 65 ухвал, де було констатовано, що подання (заява, клопотання) залишаються судом без розгляду у зв’язку із смертю засудженого. Дана кількість випадків складає 4,42% від усіх досліджених випадків.

Звісно, що такий стан правозастосовної діяльності не грає на користь іміджу України, не створює образ правової, цивілізованої, гуманної держави. Компенсаційні виплати від України, що присуджуються ЄСПЛ на користь заявникам «зневоднюють» і так слабкий бюджет нашої держави. Окремо слід зауважити, що з 2014 по 2022 роки найбільше було винесено рішень ЄСПЛ проти України по цим справам в 2021 році.

Суспільство зневіряється в правоохоронній, судовій системах, в державі в цілому, що, в умовах масового виїзду громадян за кордон, створює умови для відмови повернення на батьківщину. Все зазначене фактично є підривом цілісності, суверенності України.

Висновок. Яким може бути вихід з цієї ситуації? Найбільш перспективний і технічно простий – дотримуватись практики ЄСПЛ при розгляді судових справ щодо звільнення від покарання та його подальшого відбування за хворобою. Це означає, що вимоги ч. 2 ст. 84 КК щодо врахування судом і прокурором тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеру захворювання, особи засудженого та інші обставини справи не мають бути задоволеними в силу їх невідповідності практиці ЄСПЛ, відповідно до правової позиції у справі «Мельник проти України». Не можна посилатись і на Постанову ВСУ № 8 в силу її застарівання, хоча вона формально є чинною (!), адже вона спиралась на старий Виправно-трудовий кодекс який втратив чинність ще у 2004 році і йде всупереч практиці ЄСПЛ. Адміністрація УВП має ретельно слідкувати за станом здоров’я засуджених і за наявності підстав самостійно ініціювати звернення до суду щодо звільнення засудженого від подальшого відбування покарання. Ускладненим шляхом виправлення цієї ситуації буде зміна законодавства, зокрема внесення змін до ч. 2 ст. 84 КК, якими мають бути виключені обставини, що не відносяться до медичного критерію та скасування Постанови ПВСУ № 8.

Відносно позитивними можна назвати положення проекту нового КК в цій сфері, в якому одним із видів звільнення від покарання є відстрочення виконання призначеного покарання у зв’язку з хворобою (ст. 3.4.8). в частині 1 цієї статті зазначено, що суд відстрочує виконання арешту, ув’язнення на певний строк або довічного ув’язнення особі, яка хворіє на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання. Таким чином додаткові умови такого звільнення, що суперечать практиці ЄСПЛ, відсутні. Достатньо лише підстави – наявності тяжкої хвороби, передбаченої законодавством України (ч. 4 цієї статті).