Матеріал підготований редакцією «Окремої Думки»
27 жовтня 2020 року стало датою, яку в історії українського правосуддя запам’ятають надовго. У цей день Конституційний Суд України (КСУ) ухвалив Рішення №13-р/2020, яким визнав неконституційними ключові положення Закону «Про запобігання корупції» та Кримінального кодексу України. Це стало формальним початком конституційної кризи, яка поставила під сумнів ефективність антикорупційної політики, стабільність системи стримувань і противаг, а також легітимність самого КСУ.
Що саме скасував Конституційний Суд?
КСУ визнав неконституційними низку норм, які становили основу роботи Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), зокрема:
- повноваження на перевірку декларацій,
- можливість моніторингу способу життя посадовців,
- складання приписів і протоколів.
Крім того, було скасовано статтю 366-1 ККУ, що передбачала кримінальну відповідальність за завідомо недостовірне декларування або умисне неподання декларації.
Формальним обґрунтуванням КСУ стала необхідність захисту незалежності судової влади, адже, на думку Суду, перевірка суддів НАЗК могла становити загрозу їхній незалежності.
Юридичні тонкощі чи політичне замовлення?
Ключові аргументи КСУ зводились до захисту виключної ролі судової влади в системі державного управління. Суд назвав себе «найменш небезпечною гілкою влади», яка не має фінансового чи виконавчого ресурсу, тому заслуговує на додаткові гарантії.
Однак критики звернули увагу:
- це рішення суперечить попередній практиці самого КСУ, де неодноразово наголошувалося на паритеті гілок влади;
- жодна норма Конституції не встановлює, що суддів не можна контролювати щодо доброчесності;
- Суд вийшов за межі подання, скасувавши більше, ніж оскаржували заявники: депутатська група з «ОПЗЖ» та «Слуги народу».
Фактично, КСУ перебрав на себе функцію законодавця, визнавши, що декларування не становить значної суспільної небезпеки, хоча це вирішувати Верховній Раді, а не Суду.
Реакція держави та суспільства
Рішення Конституційного Суду миттєво спричинило потужний резонанс. Президент Зеленський публічно назвав його «загрозою національній безпеці» та пішов на радикальний крок, запропонувавши Верховній Раді розпустити чинний склад КСУ. Це викликало додатковий конституційний конфлікт і широку юридичну дискусію щодо меж президентських повноважень.
Верховна Рада, зі свого боку, обрала компромісний шлях. Вже у грудні 2020 року парламент відновив відкритість реєстру декларацій, а наступного року повернув кримінальну відповідальність за недостовірне декларування.
Занепокоєння ситуацією висловили також міжнародні партнери України. Представники Європейського Союзу та держави G7 різко розкритикували рішення КСУ, побачивши в ньому загрозу для проведення життєво важливих антикорупційних реформ та принципу верховенства права в країні.
Легальність vs. легітимність
Хоча формально Рішення КСУ встановленій процедурі і не може бути переглянуте, у суспільному сприйнятті воно викликає глибокий сумнів щодо його легітимності. У ситуації, коли суспільство та міжнародні партнери чітко артикулюють високий запит на боротьбу з корупцією, таке рішення розцінюється як серйозний удар по реформам, які дорого коштували Україні як в політичному, так і в міжнародному аспекті. Як наслідок, під ударом опинилась сама довіра до судової системи, а потреба у комплексній судовій реформі стала очевиднішою, ніж будь-коли раніше.
Від кризи до перезавантаження антикорупційної системи
Після конституційної кризи, яку спричинило резонансне рішення КСУ у жовтні 2020 року, Україна поступово повернулася до стабілізації антикорупційних механізмів. Було відновлено діяльність Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), яке сьогодні активно перевіряє декларації чиновників та передає справи до суду.
Серйозні зміни торкнулися самого Конституційного Суду. Уряд і парламент ухвалили нове законодавство, що змінило порядок відбору суддів КСУ за участі міжнародних експертів, що суттєво підвищило прозорість процедури та якість кадрових рішень. Це стало однією з ключових умов, яку Україна виконала на шляху до початку переговорів про членство в Європейському Союзі.
