Юристка, яка стала волонтеркою: історія Аліни Чубук про війну, втрату та силу діяти

• Розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення. Чим ви займались як юристка, точніше як керівниця юридичного бюро?

Юридична компанія заснована дуже давно. Починали ще в Дніпрі, вели різноманітні справи: кримінальні, цивільні, господарські. В мене працювали і працюють юристи, адвокати. Одна людина не може бути профі в усьому. Дуже потужним напрямком був банківський – банкрутство в особливості. Ми одні з перших, хто визнав валютні кредити недійсними, а майно – за клієнтами. І потім понеслось! Це було круто, це була така «смачна» жилка, це була дуже яскрава практика в свій час і яка впринципі годувала юридичну компанію. Потім ми переїхали до Києва, і почали в Дніпрі та Києві представляти інтереси іноземців.

• Масштабувались, вірно?

Так, масштабувались. Офіс в нас на Грушевського. Ми представляли інтереси іноземців, переважно це представники арабських країн. Тому, самі розумієте, і міграційні питання були, і купа інших.

• Що стало для вас вирішальним моментом на початку повномасштабки, після якого ви вирішили посунути на другий план юридичну практику і почати волонтерити? Що стало поштовхом?

Друзі, які пішли воювати. В перший день, коли почалась повномасштабна війна, з одним з таких друзів, вранці, коли всі виїжджали закордон, ми поїхали до Дніпра, щоб забрати свої сімʼї. Я памʼятаю, що дорога на захід України була повністю забита, а туди, куди ми їдемо, то пуста дорога. Він воював з 2015 року (Олександр, привіт), він їхав за своєю сімʼєю, я за своєю дитиною. Я йому каже: Саня, ти забираєш сім’ю, я забираю сімʼю, і все – ти навоювався ж вже. Він каже: да, хорошо.

Їдемо, зранку дзвінок: Аліна, пробач, я їду в аеропорт з пацанами. Один пішов на війну, багато друзів теж одночасно пішли, взяли в руки зброю. Хоча були люди, які мали відношення до структур, теж взяли до рук зброю. Так і розділились на тих, хто виїхав, і хто пішов воювати. Ну а я що – лиса?) Я ж повинна бути їм під стать.

З першого дня всі продукти, які були раніше закуплені, поїхали роздавати по блок постах. Це було, так сказати, трохи дурнувата практика.. Познімали з усіх рахунків кошти, я у себе, близькі в себе, і почали з чорного ходу відкривати магазини зі зброєю, які на той момент були просто зачинені. Я знала власників цих магазинів. Ми заходили з чорного входу і скуповували все. Все, що можливо і неможливо, скуповували вщент. Розгрузки, ліхтарики, рибацькі всілякі речі, причому як бездумно це все скуплялось на десятки тисяч доларів, так бездумно це і роздавалось всім підряд. Ти бачиш когось в формі, і ти це все віддаєш.

Але, на той час, хоч це все було і по-дурному, але ми всі були залучені в цю справу і це було круто. Я памʼятаю, що навіть сльозу пустила, коли зрозуміла, що усі служби, які до того між собою мірялись одним місцем, вони почали між собою працювати як одна команда. Всі були обʼєднані: хтось робив коктейлі Молотова, хтось сітки маскувальні, хтось пиріжки пік для хлопців. Робилось все, щоб підтримати наших хлопців. І тоді ж у хлопців не було нічого, іноді навіть зброї нормальної не було, але ми всім давали прочухана. Тому що ми були всі як одне ціле, ми були як механізм одного годинника. Кожен щось робив: хто не на війні – робив щось для пацанів.

Зараз, на превеликий жаль, ти дивишся на все, що коїться навколо – мені аж соромно за цивільних людей, за багатьох. Я не кажу про всіх, але за багатьох цивільних людей мені дуже-дуже соромно. Вони не розуміють, якою ціною вони живуть. Якою ціною вони ходять на роботу, цілують своїх дітей, можуть обійняти свою дитину. Хтось вже ніколи не обійме свою дитину, бо дитина пішла захищати нас з вами. Хтось вже ніколи не поцілує свого чоловіка, можливо навіть не зможе поховати достойно, тому що неможливо дістати останки. І таких матерів, дружин, дітей – неймовірна кількість. Тисячі людей, які вже ніколи не побачать рідних, і не зможуть навіть прийти на кладовище до рідної людини.

• На жаль, зараз, станом на 2025 рік, суспільство втратило ту єдність, яка була в 2022 році. Для декого війна стала чимось надто далеким, тим, про що згадують тільки коли відбуваються ракетні обстріли, на жаль.

Ми зараз постійно допомагаємо ДСНС, співпрацюємо з Київським відділом ДСНС, і виїжджаємо на прильоти. Раніше всі гуртом збиралися, то хтось когось підтримував, хтось комусь забивав вікна, зараз – все інакше. Є група волонтерів, от ми виїжджаємо, щоб нагодувати 100-150-170 людей, коли як. І таких, як ми, є кілька груп буквально.

• Яким ви бачите головне завдання вашого фонду?

Ключове завдання яке було, таке і залишилось – врятувати якомога більше життів. Нас турбує врятувати якомога більше хлопців, які знаходяться там. Я скажу те, що не буде ні для кого новиною: будь-яка війна закінчується перемовинами. Рано чи пізно, інакше не буде. І доки наше керівництво країни за підтримки іноземних партнерів не зможуть донести нашим «сусідам» умови, на яких ми згодні, і поставити крапку, доти задача нашого фонду і всіх інших фондів, інших людей – врятувати якомога більше тих, хто воює там за нас. Це найголовніше зараз.

І, звісно, підтримувати дітей, бо наші діти, на жаль, не мають дитинства. Це втрачене дитинство, це величезна кількість неповних сімей, дітей, які ростуть без батька, які бачать його тільки на фото.

• Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що кожен може бути корисним під час війни?

100%. Якщо ти можеш дозволити собі випити каву, сходити в кафе, зʼїсти з друзями бургер, піти потусити або забити холодильник – я вважаю, ти можеш дозволити собі задонатити хлопцям на порятунок 50-100 грн. Це чашка кави. Якщо не можеш – є інші способи допомогти: ти можеш розповсюджувати збори, можеш щось робити для хлопці. Немає коштів – бачиш військового, який йде на вулиці, – підійди, подякуй. Хлопцям не вистачає підтримки.

        Я знаю, що ви з заходу України. Я постійно дивлюсь, коли везуть хлопців на щиті. Коли везуть в Дніпрі, Києві, Харкові – більшість воротять свого носа. (Я кажу це і в мене мурахи по тілу). Коли везуть по містам, селах заходу України – всі стають на коліна, зупиняються автівки, люди виходять з машин. Вони віддають шану тим, хто загинув. Цього дуже і дуже мало залишилось.

        Повертаючись до питання: якщо ти не можеш допомогти фінансово, не можеш допомогти – бачиш пораненого, в містах, селах зараз таких дуже багато, підійди і скажи «дякую». Йому теж буде можливо трохи незручно, але це водночас буде настільки приємно. Приємно, що цінують і визнають ту жертву, яку хлопці приносять, на яку хлопці йдуть заради нас. Вони йдуть, отримують важкі поранення, розуміють, що кожен день може бути останнім. Вони залишають сімʼї не з власної прихоті. І ось це «я тебе туди не посилав» це просто… Я вам кажу, я б цих людей як кошенят, які гадять на килим, взяла б, забила в машину і відвезла б на передову просто показати, чого коштує наша свобода. Поки ти тусиш по клубах, я не проти цього, живіть, розважайтесь, заводьте стосунки, але я проти того, що люди забувають про хлопців. Ти живеш своє життя завдяки комусь, завдяки чиємусь сину або чоловіку.

        На превеликий жаль, люди стали як під куполом. Дуже багато російського ІПСО. Дуже багато хейту, бруду в соціальних мережах. І цей бруд явно не розносять патріоти України. Це все робиться ворогом і прибічниками ворога. Наприклад, ми робимо збори в Тік-Ток, і в нас постійно зносять сторінки. Ви ж розумієте, людина, яка на нашій стороні, їй нема коли займатися таким, писати бруд. Я, наприклад, практично ні на кого не підписана і не заходжу на інші сторінки. В мене немає часу писати комусь погані коментарі, бо я займаюся іншим. Я в іншій системі цінностей. Але дуже багато людей, які або зацікавлені в тому, щоб це продовжилось, бо вони мають з цього кошти, або піддались ІПСО. Якщо ви зайдете на сторінку, з якої писали гидкі коментарі, то побачите, що 98% цих сторінок – це пусті акаунти. 2% – це недалекі люди. На жаль, не всі в країні грамотні, тому від цього ти нікуди не втечеш. Люди на це ведуться. Якщо ви замітили, то в один момент просто нашим людям, як коням, наділи забрало, і все – люди перестали бачити, що в нас війна, перестали бачити, що гинуть хлопці. 

• Гірко казати, але люди стали бачити тільки негатив. Наприклад, ці всі історії з ТЦК…

Причому ТЦК до хлопців? Не хочете, щоб до вас приходило ТЦК – допомагайте тим, хто на війні. Чим більше хлопців залишиться в живих, тим менше будуть чіпати вашу дитину, чоловіка, брата. Допомагайте, підтримуйте.

• Так, люди бачать прикрі випадки з ТЦК, скандали в Мінобороні, але люди чомусь перестали бачити ціну життя..

Скільки коштує життя? От офігенне питання: скільки коштує життя. Воно – безцінне! Ви подивіться навколо: люди воротять пиками від хлопців, які прийшли у відпустку, які поранені.

Я часто їду з роботи пізно і часто на узбіччях бачу хлопців-військових, яким ніхто не зупиняється, інколи навіть громадський транспорт. Я не раз зупинялась, підвозила і чула таке: «Я стою тут вже 30-40 хвилин, я стою годину, і ніхто не зупиняється». От мені цікаво: люди, куди ми поділи свою людяність? Що сталося, що люди стали лише оболонками? Де ділась наша людяність? Ми забули, для чого ми є на цій землі. Ми ж повинні підтримувати одне одного.

• Аліна, ви знайшли свою роль у волонтерстві. А як ви бачите роль жінок в обороні і волонтерстві України? Чи можна поєднувати роботу, сімʼю і волонтерство?

Спасибі за питання. Моя сімʼя – це мій фонд, мої дівчата. Я переживаю за кожну з них, можу сварити, любити, обіймати. В мене також є донька і, на превеликий жаль, я приділяю їй замало уваги, тому що я постійно десь. Але вона мене розуміє, на що я дуже сподіваюсь. Ми ведемо з нею інколи розмови про минуле. Вона каже: «Мам, ну було все.. все, що хочеш. Навіщо?». А я не можу просто інакше.

• Я думаю, прийде час і вона вас зрозуміє. Або з віком, або коли буде матірʼю, і зрозуміє, що це ви робите і для неї також. Я впевнена, що вона зрозуміє, чому ви не могли інакше.

З приводу жінок. Кожна з нас має батька, багато дівчат мють чоловіків. І практично кожна з нас є або буде, або хоче стати матірʼю. і я завжди кажу: уяви, що це твоя рідна людина знаходиться там. І в тебе одразу знайдеться все: ти знайдеш час, знайдеш якісь кошти, знайдеш вихід з будь-якої ситуації, якщо треба буде рятувати свою людину.

Кожна жінка повинна бути «тилом» хлопців, які знаходяться там. До мене там звертаються дівчата часто «Алін, допоможи моїм хлопцям чи моєму хлопцю». Дівчата, хлопці – всі наші. Ми всі одні. Кожна жінка повинна підтримувати хлопців, які знаходяться там. Приготуйте хоча б поїсти хлопцям, яких ви особисто знаєте.

• Останнім часом багато фондів, волонтерів неодноразово піддавались критиці в соцмережах, хейт та плітки не оминули майже нікого, і вас в тому числі. Як ви ставитеся до критики в соцмережах і «жовтої преси»? Чи реагуєте взагалі?

Ми з цим стикалися, стикаємось і ще 100% будемо стикатись. Як я казала, дуже багато російського ІПСО. Дуже багато фейкових акаунтів. Це все робиться для того, щоб розʼєднати людей. Ви ж бачите, що зараз коїться: «чому ти в формі, чому вирядилась, як лялька, ти губи зробила, ти на підборах, ой у неї підбори за 1000 євро, волонтери носять Прада і так далі».

Насправді, є цілі групи, які розробляють по кожному волонтеру чи публічному військовому план хейту. Ці групи є як в росії, так і в Україні. Це проплачені історія, яка робиться спеціально, щоб тушити волонтерів, які допомагають хлопцям.

Дивіться самі: якби весь цей бруд, що ллється на волонтерів, був правдою, то, скажіть, будь ласка, у нас же є правоохоронні органи: Служба Безпеки України (дай боже їм здоровʼя, вони роблять величезну роботу), в нас є прокуратура, військова контррозвідка, поліція (вони теж дуже круто воюють), є ДБР, НАБУ, і купа органів, які можуть займатись кожним негідником. Невже ви вважаєте, що велика кількість органів, які пильно слідкують за кожним, невже ви думаєте, якби справді були такі порушення, то ми або інші фонди працювали б далі? Цю всю мерзоту ллють люди, які хочуть, щоб ми програли, щоб наші хлопці не отримували допомоги.

Це як люди, які сидять закордоном, і кажуть, як ти повинен допомагати, як ти повинен воювати, що купувати за свої 100 000 грн зарплати, і ще й кажуть, що військові жирують. Так а хто вам забороняє жирувати? А якщо ти волонтер, то ти точно п***р. тільки от вони не думають, що ти працюєш, що ти до війни мав бізнес, роботу. І ти пішов у волонтерство, бо ти робиш набагато більше, захищаючи хлопців, ти цим самим також захищаєш свій бізнес, який ти хочеш, щоб залишався в Україні.

От в Тік-тоці купа хейту, я навіть не знаю, де вони це все беруть. От з останнього: «ти купила з волонтерських грошей Рендж Ровер». Насправді мені його подарувала дівчина, в неї загинув чоловік. На донбасі по нам прилетіла ракета, ми ледь не загинули, і потім, ми приїжджаємо, і нам вона подарувала авто.

Також писали, що в мене є вілла в Греції (сміється). Я всіх запрошую до себе на віллу в Грецію. Минулого тижня було «Чубук в Іспанії». Ага, привіт всім з Іспанії.

Найважче, напевно, це знецінення того, що ти робиш. Через це відвалилось багато волонтерів. Їхню працю було знецінено. Тут я хочу вколоти хлопців-військових, яким допомагають ті чи інші волонтери: повірте, волонтерів залишилось дуже мало і я вважаю, що ви повинні оберігати нас так само, як ми оберігаємо вас. Бо коли всі волонтери опустять руки, ви будете одні. Хейтери ж не будуть допомагати.

Якщо ми сьогодні не змогли допомогти тобі, чи твоєму чоловіку, це не означає, що я чи інший волонтер – негідники. Це означає лише те, що не вистачає коштів на це все. Але це не робить нас поганими людьми. Одна людина, на жаль, не може зробити все одразу. А в день іноді приходить десь 300 смс.

Раніше, коли ми їхали з Дніпра до Києва, в Тік-тоці я закривала збір на машини по дорозі. Зараз – це місяць. Люди зʼїхали з глузду, я клянусь вам. Ми живемо в 2 паралельних реальностях: хлопці, які гинуть, і люди, які живуть власним життям. «О, прилетіло не по мені, і добре».

Мене оці всі збори «на ресторан», Діанкам різним – дратують неймовірно. Ну в нас люди просто хочуть скандали і видовища. Вони навіть їсти так не хочуть, як скандалів і видовищ. Кожному цікаво, хто з ким спить, хто де заробляє, в кого який годинник. Вони не живуть власним життям. Люди донатять дивакам в тік-тоці, щоб вони випили якоїсь бридоти в прямому ефірі. Ці розумово відсталі люди кидають на таке гроші. В той час хлопець просить собі на каску чи своїй бригади на РЕБ, чи ми збираємо гроші на РЕБ. Це те, завдяки чому ти можеш дивити свій Тік-ток, інстаграм, це те, завдяки чому ти ходиш на роботу. Бо їм потрібен захист. Це порятунок життя, а ти пролистуєш, бо це тобі нецікаво.

• Зате цікаво, хто буде наступний холостяк…

Я не знала, хто й попередній, бо я не дивлюсь такі шоу.

Ну люди просто вважають так: «не бачив – отже не було». На превеликий жаль. Але ніхто не бере в розрахунок одне: якщо, не доведи Боже, в нашу країну зайдуть ці негідники, повірте – не пощадять нікого. Навіть якщо ви будете кричати, що ви завжди були за «сусідів», а президент «пу» – зе бест. Кошти, які ви зараз жалієте задонатити, не будуть значити нічого, бо якщо в нашу країну зайдуть негідники, гривня тут вже не залишиться. І виївати всі теж не зможуть. Там і в Європі ми вже всім набридли. 

• На наступне питання, я думаю, що знаю відповідь, проте спитаю: чи стало важче збирати допомогу для військових порівняно з 2022 роком? Чи зменшилася кількість людей, готових донатити або долучатися?

В рази. 5% із 100. Раніше всі були обʼєднані, у нас була ціль – врятувати хлопців, нашу землю і дітей. А зараз люди розділились. Кожен сам за себе. Живуть одним днем і забувають про завтра, забувають про те, що хлопці ТАМ.

Знаєте, люди стали злі. І це велика проблема. Люди злі навіть одне на одного. Вчора ж вночі прилетіло по Вінниці. Прилетіло по підприємству, яке знаходиться біля школи, будинків. І що пишуть люди? «Ой, по них же й так нечасто прилітає». Люди, ви збожеволіли? Немає значення, де прилетіло. Це ж люди, такі, як і ми з вами. А коли прилітає по заходу України, то мені здається, що дехто навіть радіє цьому. «Ну тепер вони знатимуть, як нам важко». Хіба ми не одна країна? Не одні люди? Люди, ви бажаєте миру чи аби просто прилітало не по вам?

На жаль, люди не вміють радіти чиїмось успіхам. Ти вчився, щоб заробляти якісь кошти, ти вчився, отримав вищу освіту, ти практикував. Потім тратив кошти на відкриття компанії. І тут користувач тік-току, який лежить на дивані, думає: «Нєє, вона мені не подобається, вівця. Точно накрала». Люди ж не хочуть вчитись, працювати, їм краще обісрати інших.

Якщо волонтерство – це так прибутково, то що вам заважає? Заводьте соц мережі, залучайте друзів, створіть тік-ток. Пробуйте, візьміть цю ношу. Хлопці на передовій отримують 100 000? Йдіть і ви, хто вам заважає? Зверніться до нас, я Вам сама пораджу класну бригаду. Гарна зарплата, дружній колектив. А ми вас одягнемо.

• Що, на вашу думку, допоможе знову активізувати людей? Над чим зараз варто працювати — інформування, довіра, спільні цілі?

Це дуже важке питання. На превеликий жаль, нас обʼєднує горе. Нас обʼєднують моменти, коли ми співчуваємо. Багато людей просто вимкнули функцію «співчуття» в себе. Люди звикли в цьому жити, їм вже стало пофігу.

Я зараз скажу страшну річ: щоб нас знову обʼєднати, люди повинні відчути на собі те, що відчувають наші хлопці. Лише це може обʼєднати нас. Люди повинні відчути на собі бодай на хвилинку те, що відчувають матері, які чекають на своїх синів. Дружини, які чекають на другу синю галочку в Вотсапі. Щоб ця клята галочка звʼявилась.

От коли ми зможемо це відчути, тоді, можливо, ми повернемось до єдності, яка була. Коли люди зможуть відрізняти правду від брехні.

• Аліна, хочу зараз підняти важку тему. Болючу тему. Ви втратили кохану людину під час війни. Як вам вдалося пережити цей біль? Що для вас стало опорою в той період? Хто або що вас “тримало”? Як ви себе підтримуєте зараз, коли морально важко? Є якісь особисті ритуали, звички, які допомагають не зламатися?

Це було дуже важко. Я не можу сказати, що я пережила це до кінця, тому що я вважаю себе трошки винною в тому, що він загинув. Це буде звернення до багатьох жінок, які теж задирають носа до верху, і намагаються навчити наших чоловіків, як правильно жити.

Ми посварились трохи. Як посварились, точніше, я задрала носа. Кажу: «приїжджай, я якраз на Донбасі». Він сказав, що не може виїхати з позиції, командир не відпускає. Я ж це не сприйняла, бо завжди впевнена, що з усіма можна домовитись. Ти не прийдеш – і я не прийду. Я й не прийшла. А то я йому останнім часом розказувала, як треба правильно. Я ж дірєктор, я знаю, як треба.

Він міг легко не йти навіть, в нього в хребті були дві залізні пластини. Але він пішов. Ну й міг же легко списатись, і коли я йому казала: давай, спишись, ти ж маєш право. Він завжди казав: ще трохи, я ж не кину пацанів. Аліш, ще трішки.

Коли втратила його, це був шок. Я впевнена, що за все своє життя я не наплакалась так, як тоді. Напевно, добряче озеро сліз наплакала. Я практично не спала. Вдарилась на повну в фонд, закривала різним бригадам збори. Люди в соцмережах бачили мій біль, підтримували мене. Я там виговорювалась.

Тепер я працюю за двох. Щоб йому не було соромно. Фонд – це мій щит. Я тут просто вбивалась, працювала цілодобово. Ми врятували тисячі життів хлопців, я в цьому впевнена. Фонд «Люди, обʼєднані Україною», «Банда добра» допомогли з десятками РЕБів. Це були десятки автівок, дрони, аналізатори дронів. Це все, що може рятувати життя. Про термоустілки і інше я взагалі мовчу.

• Які поради ви могли б дати жінкам, які теж втратили близьких на війні? З чого варто почати, щоб знову відчути себе живою?

Я розмовляла з Артемом. Я досі з ним розмовляю, я серйозно. Якщо в мене якісь критичні ситуації, я розмовляю. Без сліз, без нічого. Розказую про ці ситуації. Без істерик, тому що коли ви впадаєте в істерику, ви робите боляче не тільки собі, а й людині, яка тепер вас оберігає.

Що робити? Я вдарилась в працю. Дуже багато жінок опинились в ситуації, коли чоловік безвісти зниклий. Але  не треба думати, що це все, кінець. Насправді, тіло -це тільки оболонка. Йдіть туди, де ви любили бути вдвох, нехай це буде ваше місце сили. Або де він любив бути сам. Принесіть те, що він любив поїсти чи покурити. Енергетик не забудьте, вони всі їх люблять. Артем мій дуже любив насіння. Хоч я їх терпіти не могла, але зараз їм. Я коли приїжджаю до нього на кладовище, я обовʼязково їм насіння.

Вам має бути абсолютно байдуже, хто і що скаже. Живіть тепер за двох. Кожен, хто зараз когось втратив, повинен жити за двох. Не починайте себе жаліти. Це вже трапилось і цього ніяк не виправити, на жаль. Тому кожен повинен жити далі. Робіть все можливе для того, щоб чийсь син або батько, чоловік, повернувся додому цілим і неушкодженим. Робіть це не заради себе, а заради людини, яку ви втратили.

• Ви сказали, що поринули в роботу. Ви були практикуючим юристом. Ви продовжуєте практикувати чи зосереджені повністю на волонтерстві?

Звісно, я продовжую практикувати. Це мій хліб, з цього я живу. Звісно, ми співпрацюємо з іншими юристами і адвокатами. Зараз в нас багато військових справ: СЗЧ, виплати, мобілізація.

• Чи встигаєте ви контролювати процеси, чи передали управління іншим?

Я все встигаю, я геній (сміється).

• Юриспруденція — це структурована, формальна сфера. Волонтерство — більш хаотичне, гнучке. Як ви поєднуєте ці два світи в собі?

Я дуже вдячна людині, яка винайшла мобільний телефон. Завдяки цій людині ми можемо це поєднувати. Зараз же в нас майже все онлайн, цифрове.

Кожен юрист, адвокат, з яким ми співпрацюємо, веде справу в певній галузі права. Кримінал – один адвокат, військові питання – інший, і так далі. Мені достатньо по телефону отримати певну інформацію, взяти певні документи, які вишлють на пошту чи в діалог. Я ознайомилась, вирішила, як будемо діяти, призначаємо зустріч з адвокатом і клієнтом. Я, адвокат, клієнт зустрічаємось, робимо договір, визначаємо дорожню карту і все, поїхали.

Волонтерство взагалі спочатку було як хоббі, яке переросло в місію. В нас реальна місія – жодного дня без добрих справ. І так від початку повномасштабної. Коли ти їздиш на Донбас, тебе це затягує. Це як наркотик. Хлопці (військові) мене зрозуміють. Волонтери також, ми як помішані. Нас тягне туди. Адреналінові наркомани.

• Чи вважаєте, що юридичний досвід допоміг вам як керівниці фонду?

Насправді, коли ми заходили у волонтерство, то юриспруденцією тут і не пахло. Це зараз ти розумієш, що ти повинен під кожну гуманітарну допомогу додати папери. Тоді ми все робили так: давали-брали, давали-брали. Був хаос і тобі було пофігу на акти, накладні. Потім, коли ти вже розумієш, що цим користуються, на жаль, тоді все почало віддаватись по актам.

• Скажіть, Аліна, коли настане Перемога — яким буде ваш перший день після неї? Як ви бачите своє життя «після війни»?

Я поїду до Артема і буду плакати, напевно. Перемога -це таке поняття, сумбурне. Я думаю, у нас всіх буде стільки болю, горя, ми будемо згадувати тих, кого вже нема. Потім я видихну, висплюсь. Поїду відпочити. І повернусь цілком до бізнесу.

• Що б ви хотіли сказати українцям, які зараз зневірені або втомлені? Хто каже, що втомився від війни?

Я б хотіла сказати, і я казала це неодноразово: якщо ви зневірились, ви втомились, закрийте очі на хвилинку і уявіть, що на передовій знаходиться ваша дитина, ваш чоловік, батько. Ви одразу зрозумієте, скільки сил і енергії у вас буде для того, щоб врятувати рідну людину.

Сказати просто «там важко» – це пусті слова для кожного зараз. Я б дуже хотіла, щоб кожен, хто втомився і вважає, що хлопцям там легко, аби ця бульбашка луснула нарешті. Відправтесь на Донбас, на 10 хвилин. Щоб ви побачили все це на власні очі, і переконались, чи «війни у нас нема».

Редакція «Окремої Думки» хоче подякувати за цю зустріч, за цю розмову. Зустріти людину, яка так багато робить задля перемоги, задля наших воїнів – це те, що дає віру в завтра, віру в те, що не все ще втрачено.  Надіємось, що кожен, хто прочитає це інтервʼю, зрозуміють дещо для себе. Перемога можлива тоді, коли ми всі будемо працювати задля неї.