Голова ГО «Захист прав Адвокатів України»
Цей текст не буде коротким. Я усвідомлюю, що сьогодні прийнято писати лаконічно — щоб уміститися в один екран, щоб текст дочитували до кінця, щоб відповідати вимогам сучасних алгоритмів. Водночас є речі, які неможливо викласти стисло. Точніше — можливо, але тоді цей текст складався б переважно з нецензурної лексики.
Я вже звертався до цієї теми раніше, однак сьогодні хочу знову повернутися до питання професійної деформації адвоката.
Свого часу цьому навчали і в університеті — існувала окрема тема, присвячена професійній деформації юриста. Проте тоді акценти були іншими: нас навчали, що закон є законом, що він працює, що правосуддя ґрунтується на нормах права. Мене не готували до того, що біле можна назвати чорним, а чорне — білим. Не готували до того, що закон може трактуватися залежно від доцільності. І тим більше — до того, що рішення іноді формуються не в нарадчій кімнаті, а поза її межами.
Тривалий час мені здавалося, що професійна деформація — це радше теоретична конструкція, яка не матиме безпосереднього впливу на практичну діяльність. Проте сьогодні змушений констатувати: вона існує.
Особливо відчутною вона є у кримінальному процесі. Іншими категоріями справ я вже тривалий час не займаюся, тому не беруся оцінювати ситуацію в цивільному чи господарському судочинстві. Однак те, що відбувається у кримінальних провадженнях, потребує окремої розмови.
Пропоную відповісти чесно: як ви реагуєте, приходячи до суду? Йдеться про будь-яку категорію розгляду — обрання чи продовження запобіжного заходу, розгляд справи по суті. У більшості випадків це питання, що безпосередньо стосуються свободи людини — однієї з ключових цінностей у правовій державі.
Водночас доволі часто подальший перебіг подій є прогнозованим.
Прокурор оголошує клопотання — нерідко частково, користуючись матеріалами, підготовленими слідчим. Позиція сторони захисту ґрунтується на положеннях КПК, практиці Верховного Суду та ЄСПЛ, є структурованою та аргументованою.
І, як правило, для всіх учасників процесу очевидним є те, яким має бути рішення.
Суддя виходить до нарадчої кімнати. За кілька хвилин повертається та оголошує ухвалу. І в цей момент стає очевидним: відповідне рішення було підготовлене заздалегідь. Оскільки за декілька хвилин повноцінне судове рішення не формується — воно лише зачитується.
Саме в цьому, на моє переконання, і полягає одна з причин професійної деформації адвоката.
Попри досвід і розуміння функціонування системи, звикнути до цього неможливо. Після таких засідань я не сплю ночами, прокручую ситуації, аналізую, намагаюся знайти пояснення. Іноді реагую навіть гостріше, ніж сам клієнт.
Раніше я наводив просту, але показову аналогію. Уявіть будівельника, який роками виконує свою роботу: дотримується технології, використовує належні матеріали, робить усе відповідно до правил. І щоразу зведена ним стіна руйнується — без очевидних причин. Повторення цього процесу неминуче призводить до внутрішнього конфлікту, адже це суперечить базовим законам фізики.
У певному сенсі я відчуваю себе таким будівельником.
Ти дієш відповідно до закону, але система функціонує за іншими правилами — не правовими, а, умовно кажучи, «телефонного дзвінка».
Я усвідомлюю, що частина колег сприймає це філософськи — як складову професії. Можливо, це більш раціональний підхід. Водночас особисто для мене це залишається фактором, який руйнує довіру до системи та викликає внутрішній спротив.
Я сприймаю поразку як частину професійної діяльності — за умови, що вона є логічною та обґрунтованою: коли позиція захисту недостатньо сильна, коли докази сторони обвинувачення є переконливими, коли фактичні обставини свідчать проти клієнта.
Однак складно прийняти інше — коли результат суперечить очевидній правовій логіці.
Коли всі розуміють, яким має бути рішення, але воно є іншим. Через фактори, які не мають нічого спільного з правом.
Саме тому я неодноразово зазначав: я є процесуальним песимістом. Адже те, що відбувається сьогодні з правосуддям, складно назвати реформою.
Це зламане правосуддя.
Правосуддя, у якому закон може втрачати свою визначальну роль, а рішення іноді формуються поза межами судового процесу.
У зв’язку з цим вважаю за необхідне звернутися до всіх, хто є частиною цієї системи.
До суддів. До прокурорів. До інших учасників процесу.
Зупиніться.
Залиште для себе можливість відступу. Залиште хоча б мінімальний простір для повернення до принципів, на яких має ґрунтуватися правосуддя.
Оскільки наслідки сьогоднішніх рішень можуть мати зворотний ефект. І ситуація, у якій ви сьогодні приймаєте рішення, завтра може стати ситуацією, у якій рішення прийматимуть щодо вас.
І тоді той самий «телефонний дзвінок» може пролунати не на вашу користь.
На завершення хочу поставити питання, яке, на мою думку, є принциповим.
Як ви з цим живете? Як ви це переживаєте?Чи викликає це внутрішній спротив — чи вже стало частиною професійної реальності, до якої вдалося адаптуватися?
Це питання не лише до адвокатів. Це питання до всіх, хто є частиною системи правосуддя.
