Євгенія Мнишенко
Членкиня Кваліфікаційно – Дисциплінарної комісії прокурорів, кандидат юридичних наук, адвокат
Повномасштабна збройна агресія російської федерації проти України спричинила безпрецедентну для сучасного міжнародного кримінального права ситуацію, коли норми Римського статуту Міжнародного кримінального суду застосовуються не постфактум, а паралельно з триваючим збройним конфліктом. За тривалі роки війни мільйони цивільних осіб зазнали насильства, депортацій, тортур, а також масових убивств. Українські правоохоронні органи та міжнародні структури доклали неймовірних зусиль щодо документування цих злочинів, водночас працюючи в умовах тривалої збройної агресії. Україна фактично стала простором, у якому одночасно відбувається вчинення міжнародних злочинів, їх негайне документування національними правоохоронними органами та передання відповідних матеріалів до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду для підтвердження заяв України.
У цих умовах особливого значення набуває питання співвідношення національного кримінального законодавства та норм міжнародного кримінального права, зокрема у частині кваліфікації діянь як геноциду, злочинів проти людяності, воєнних злочинів та злочину агресії. На практиці прокурори України змушені одночасно діяти в логіці Кримінального кодексу України та в логіці елементів складів злочинів, визначених Римським статутом, з урахуванням принципу комплементарності юрисдикцій.
Актуальність цієї теми зумовлена тим, що Україна не імплементувала положення Римського статуту дослівно до національного законодавства. Україна підписала у 2000 році Римський статут та лише недавно ратифікувала його. Відповідно, національне законодавство, а саме розділ ХХ Кримінального кодексу України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» містить інші конструкції складів злочинів, інші підходи до об’єктивної та суб’єктивної сторони, а також інші акценти у доказуванні. Фактично такі склади злочинів сформовані з тих чи інших зобов’язань України, що випливають з різних міжнародних договорів чи конвенцій, підписантом яких була Україна на час прийняття національного Кримінального Кодексу.
Це створило унікальну практичну ситуацію, коли один і той самий епізод повинен бути належним чином задокументований таким чином, щоб він одночасно відповідав вимогам національного кримінального процесу та стандартам доказування, прийнятим у Міжнародному кримінальному суді.
Особливої ролі в даному випадку набуває прокуратура як орган, який є єдиною і самостійною системою органів державної влади України, що здійснює нагляд за додержанням законів, підтримує публічне обвинувачення у суді від імені держави та здійснює процесуальне керівництво у кримінальному процесі, захищаючи інтереси як держави, так і громадян.
Звісно ж, комунікація з МКС є завданням Офісу Генерального прокурора, та сьогодні актуально озвучувати не лише загальне правило і тенденцію, а й варто визначити роль окремих осіб, рядових прокурорів, процесуальних керівників, людей, які на місцях щодня працюють з документуванням наслідків обстрілів та фактично не лише документують, а й сприяють збереженню доказів міжнародних злочинів агресора. Їх робота не помітна одразу пересічному громадянину, її важко виміряти в кількісному показнику – це інший вимір, вимір кримінального процесу та площина права на справедливий суд, яка гарантує кожному та кожній доступ до правосуддя.
В даному випадку мова йде про “роботу у довгій перспективі”, про застосування спеціальних знань, про особисті ризики, про відповідальність за результати виконаної роботи. Кожен злочин проти людяності, кожен обстріл критичної інфраструктури, кожен розстріл полонених повинен бути зафіксований, а докази, які зібрані, повинні відповідати принципу допустимості, належності для подальшого їх використання не лише в межах національного кримінально процесуального права, а й у місці, де здійснюється глобальна світова справедливість – у Міжнародному Кримінальному Суді.
З початку повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України 24 лютого 2022 року національна система кримінальної юстиції зіткнулася з безпрецедентним викликом — забезпечити ефективну протидію новому для переважної більшості слідчих та прокурорів виду злочинності: міжнародним злочинам, включно з воєнними злочинами, злочином агресії, геноцидом та злочинами проти людяності. Кількість таких злочинів щоденно зростає майже в геометричній прогресії. До прикладу, якщо звернутись до статистичних даних, які озвучені у відкритих джерелах представниками Офісу Генерального Прокурора, то з 24 лютого 2022 року, тобто з моменту повномасштабного вторгнення станом на 7 травня зафіксовано 256 тисяч злочинів, пов’язаних з агресією Росії проти України, із них понад 225 тисяч – воєнні злочини. На національному рівні вже повідомлено про підозру 1191 особі, до суду скеровано обвинувальні акти щодо 856 осіб, 254 особи засуджені.
Окрім конкретних епізодів, внесених в єдиний реєстр досудового розслідування, доказова база формується в першу чергу навколо так званої «Магістральної справи», яка об’єднує всі окремі епізоди (такі як Оленівка, Буча, Маріуполь, депортація дітей, удари по енергетиці, катування, сексуальне насильство, обстріли цивільної інфраструктури, тощо) і потрібна для Міжнародного кримінального суду, або майбутнього спеціального трибуналу для доведення відповідальності не простих виконавців, а вищого керівництва російської федерації. Тобто докази, які долучаються до «Магістральної справи», фактично є доказом того, що розпочата збройна агресія у всіх її проявах є єдиним продовжуваним злочином, організованим вищим керівництвом росії, а всі воєнні злочини є фактичним наслідком.
Незважаючи на вражаючі цифри та здавалось би результати, зрозуміло, що це лише вершина айсбергу. Адже правоохоронці не мають доступу, до прикладу, до окупованих територій, а також і до постраждалих та свідків, які на них проживають. А тому отримання доказів чи документування будь-яких злочинів є фактично неможливим.
Ще однією проблемою є недостатня підготовка слідчих і прокурорів у сфері міжнародного гуманітарного права (МГП), що ускладнює правильну кваліфікацію діянь як міжнародних злочинів, визначення їхніх складових елементів, оцінку контексту збройного конфлікту, типових помилок під час кваліфікації та зниження ефективності кримінального переслідування.
У цьому контексті застосовуються Стандарти розслідування воєнних злочинів, які узагальнюють міжнародні та вітчизняні практики, надають знання щодо предмета доказування, правил кваліфікації порушень законів та звичаїв війни, допомагають визначати пріоритети під час досудового розслідування та інструменти для збору доказів. Кожен обстріл цивільної інфраструктури, житлових будинків, культурних чи релігійних об’єктів спричиняє активні руйнування і шкідливі наслідки. Не лише наслідки у вигляді безпосередньої шкоди, які перебувають в причинному зв’язку з злочинними діями, а й опосередкована шкода від злочинів, пов’язаних з війною є непомірною. Такі випадки опосередкованих наслідків злочинів неможливо задокументувати. Натомість можливо зафіксувати першочергові наслідки, наприклад, обстрілів, тобто провести комплекс дій направлений на документування, серед іншого, злочину проти людяності. В таких випадках прокурор повинен діяти швидко та застосовувати всі можливі засоби для збереження доказів та відображення їх повноти, зокрема:
- виїзд на місце обстрілу для фіксації слідів та зібрання доказів;
- опитування свідків і потерпілих;
- вилучення цифрових доказів: фото, відео, геолокації;
- провести необхідні експертизи;
- вжити дій для закріплення ланцюга збереження доказів (chain of custody);
- внести інформацію до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР);
- співпрацювати з департаментом міжнародних злочинів;
- скерувати матеріали до Офісу прокурора МКС (за наявності підстав).
Такий підхід дозволяє системно зберігати докази, які будуть прийнятні як для національних судів, так і для міжнародних інстанцій. При цьому українські органи кримінальної юстиції здатні системно документувати міжнародні злочини навіть у складних умовах активного збройного конфлікту, натомість це не зменшує системних проблем, які посилюються під час війни, в часи відсутності ресурсів (електрики, доступу до комунікацій чи доступу до територій), відсутності часу на навчання, роботу під час накопиченої втоми, що також впливає на якість роботи.
В зв’язку з тим, що Україна ратифікувала Римський статут у 2024 році, МКС має юрисдикцію щодо злочинів, вчинених на її території, а відповідальність за розслідування злочинів з площини міжнародного кримінального права посилилась в контексті національних правоохоронних органів. У співвідношенню принципу дії Римський статут впроваджує принцип комплементарності, а саме, що МКС вступає у справу лише у випадках, коли національні суди не спроможні або не бажають ефективно розслідувати міжнародні злочини, тобто мова йде про «кінцеву можливість, так званий суд абсолютної справедливості» у випадках, де всі національні механізми впливу є вичерпаними або не можуть бути задіяні.
Коли ж мова стосується справедливості та безпеки, то необхідно в першу чергу говорити про потерпілих. Україна зробила вагомі кроки на цьому шляху, адже робота з постраждалими від міжнародних злочинів – це складне, комплексне та необхідне завдання не лише для правоохоронної системи, а й для всього суспільства, враховуючи масштаб і різноманітність міжнародних злочинів. Завданням держави та громадськості є в першу чергу формування «платформи» для постраждалих від російської агресії, мирного населення, депортованих дітей, цивільних заручників, які знаходяться в місцях позбавлення волі зокрема через їхню проукраїнську позицію. Саме реалізація цього завдання, поряд із ефективним документуванням є внеском у майбутнє справедливе завершення війни. Від цього залежить не лише покарання винних, а й визнання страждань потерпілих, їх право бути почутими та отримати сатисфакцію. Український досвід вже сьогодні формує нову практику взаємодії національної системи правосуддя та міжнародного кримінального права, демонструючи, що навіть у найскладніших умовах держава здатна забезпечувати верховенс
