ДОХІД ФОП ЯК ОБ’ЄКТ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ: СУДОВА ПРАКТИКА ТА ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ

Питання поділу майна подружжя традиційно належить до найбільш поширених категорій сімейних спорів. Водночас, розвиток підприємництва та збільшення кількості фізичних осіб-підприємців зумовили виникнення нової категорії спорів, пов’язаних із поділом доходів від підприємницької діяльності одного чи обох з подружжя.

На відміну від поділу нерухомості, транспортних засобів чи корпоративних прав, спори щодо доходів фізичних осіб-підприємців мають власну специфіку. Якщо факт фізичного існування квартири або автомобіля, зазвичай, не викликає сумнівів, то встановлення розміру доходу підприємця, який може підлягати поділу, нерідко перетворюється на самостійну проблему доказування.

Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном, відповідно до статті 190 Цивільного кодексу України, як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

За положеннями частини 1 статті 177 Цивільного кодексу України об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Виходячи з системного тлумачення зазначених положень Цивільного кодексу України, гроші є майном, а, отже, і об’єктом цивільних прав, в тому числі права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини 2 статті 61 Сімейного кодексу України об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

При цьому, здійснення одним із подружжя підприємницької діяльності саме по собі не змінює правового режиму набутого майна. Майно фізичної особи-підприємця не утворює окремого правового режиму та не виключається зі складу спільного сумісного майна подружжя.

У постанові від 10 квітня 2020 року в справі № 734/2887/17 Верховний Суд зауважував, що системний аналіз норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. Відповідні висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 02 жовтня 2013 року в справі № 6-79цс13, від 11 березня 2015 року в справі № 6-21цс15, від 16 грудня 2015 року в справі № 6-1109цс15 та в постанові Верховного Суду в справі № 179/130/13-ц (провадження № 61-44846св18).

Таким чином, питання про те, чи можуть доходи фізичної особи-підприємця бути об’єктом спільної сумісної власності, сьогодні фактично не викликає сумнівів. Значно більше дискусій виникає щодо того, який саме дохід підлягає поділу та порядок доказування його розміру й існування.

Для відповіді на ці питання необхідно в першу чергу звернутись до Податкового кодексу України.

За положеннями підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу дохід з джерелом  походження з України – це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні.

Відповідно до підпункту 1 пункту 292.1. статті 292 Податкового кодексу України доходом платника єдиного податку для фізичної особи – підприємця  є дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній пунктом 292.3 цієї статті.

При цьому, до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, доходи у вигляді бюджетних грантів, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності. 

Водночас, податкове законодавство не ототожнює поняття «дохід» та «прибуток».

Пряма дефініція “прибутку” відсутня в Податковому кодексі України, проте приписами підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 цього кодексу передбачено, що об’єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які визначені відповідними положеннями цього Кодексу.

Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку № 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності”, затверджене Наказом Міністерства фінансів України № 73 від 07.02.2013 р., визначає прибуток як суму, на яку доходи перевищують пов’язані з ними витрати.

Визначення витрат також не врегульовано Податковим кодексом України, проте відповідно до статті 1 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” витрати – зменшення економічних вигод у вигляді зменшення активів або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

Саме це розмежування стало визначальним для сучасної судової практики.Значення розмежування понять “дохід” і “прибуток” набуває особливої ваги у спорах про поділ майна подружжя. Суди послідовно виходять із того, що об’єктом спільної сумісної власності є не весь валовий дохід фізичної особи-підприємця, а лише кошти, які фактично залишилися після здійснення обов’язкових витрат, сплати податків та використання доходів в інтересах сім’ї.

Ключове значення для формування підходів до поділу доходів фізичної особи-підприємця має постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц. У цій справі Велика Палата прямо погодилася з тим, що дохід фізичної особи-підприємця, отриманий під час шлюбу, презюмується спільною сумісною власністю подружжя.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду погодилася з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона.

Фактично Велика Палата підтвердила, що дохід від підприємницької діяльності підпадає під дію загальної презумпції спільності майна подружжя.

Водночас, далі Велика Палата ВС сформулювала інший надзвичайно важливий висновок.

Аналізуючи задекларований дохід підприємця, Велика Палата зазначила, що 585 000,00 грн сукупного доходу колишньої дружини за 2014-2015 роки складає загальну суму коштів, отриману в результаті реалізації товарів або послуг. Тобто ці кошти включають у себе не лише чистий прибуток підприємця, який є об’єктом спільної сумісної власності подружжя в розумінні частини другої статті 61 СК України, але й кошти від собівартості виготовлення та реалізації продукції.

Іншими словами, Верховний Суд виходить із того, що поділу підлягає не весь дохід фізичної особи-підприємця, а лише чистий прибуток після відрахування витрат, необхідних для здійснення господарської діяльності.

І ми загалом погоджуємось з цією позицією, оскільки тягар понесення необхідних витрат для здійснення підприємницької діяльності (оплата податків та інших обов’язкових зборів, вартості товарів, необхідного обладнання тощо) не повинен бути тільки на тій особі, яка фактично здійснює таку діяльність.

Питання ж щодо ефективного захисту прав під час розгляду справи про поділ доходу фізичної особи-підприємця як спільного сумісного майна викликають саме наступні висновки:

“У матеріалах справи відсутні інші відомості, аніж зазначені колишньою дружиною у довідках ДПІ та її податкових деклараціях за 2014 та 2015 роки, на підставі яких неможливо встановити чистий дохід колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності у вказаний період. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині”.

Подібний підхід простежується і в інших рішеннях Верховного Суду.

У постанові від 01 березня 2023 року у справі № 359/10855/19 Верховний Суд зазначив, що дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, в той час як прибуток – це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Таким чином, заявлені позивачем кошти включають в себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об’єктом спільної сумісної власності подружжя, але й кошти, які включають в себе собівартість виготовлення та реалізації продукції.

У постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 545/725/18 Суд додатково наголосив, що з метою вирахування прибутку необхідно відрахувати податки, збори, витрати на виробництво, придбання послуг, товарів, після чого залишкова сума може бути предметом поділу.

У постанові від 29 квітня 2026 року в справі Верховний Суд зазначив, що у цій справі позивач за зустрічним позовом не довів належними доказами розмір чистого доходу ФОП, отриманого в період шлюбу, та використання відповідачем за зустрічним позовом отриманого доходу від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі позивача та не в інтересах сім’ї. Отже, суди правильно виснували про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання об’єктом спільної сумісної власності подружжя грошових коштів у загальній сумі 207 981 675,00 грн та 915 558,69 доларів США, стягнення частки цих грошових коштів – у розмірі 103 990 838,00 грн та 457 779,34 доларів США.

Тобто, з одного боку, Верховний Суд прямо визнає дохід фізичної особи-підприємця спільною сумісною власністю (з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя) та наголошує, що презумпцію спільності такого майна повинен спростовувати той із подружжя, хто її заперечує.

З іншого боку, фактично саме позивач повинен довести не лише факт отримання доходу, а й розмір чистого прибутку підприємця.

У результаті виникає досить неоднозначна ситуація: суд визнає існування права на поділ доходу ФОП, але для реалізації такого права вимагає від позивача довести обставини, які фактично перебувають виключно у сфері контролю того з подружжя, хто фактично здійснює підприємницьку діяльність та веде бухгалтерський облік.

Особливо гостро ця проблема проявляється щодо платників єдиного податку.

Так, чинним законодавством передбачена вимога щодо належного ведення бухгалтерського обліку, подання фінансової звітності та зберігання первинної документації, і якщо орган податкового контролю прийде з перевіркою, то ФОП буде вимушений надати документи на підтвердження реальності господарських операцій, у тому числі щодо понесених витрат.

Однак, на відміну від платників податків, що перебувають на загальній системі оподаткування, фізичні особи-підприємці на спрощеній системі оподаткування зазвичай не ведуть повноцінного бухгалтерського обліку витрат, оскільки сплата податків залежить від загального розміру доходу без вирахування витрат. Більше того, податкова звітність містить відомості переважно про загальний обсяг отриманого доходу, а не про структуру витрат підприємця.

За таких обставин особа, яка не здійснювала підприємницьку діяльність, фактично повинна довести структуру хоч і побудованого за спільні кошти чи спільною працею, але фактично “чужого” бізнесу: собівартість товарів, розмір витрат, обсяг сплачених платежів, розмір чистого прибутку та інші відомості, доступ до яких має виключно підприємець.

Обов’язок ведення бухгалтерського та зберігання відповідної документації покладено саме на ФОП, а тому за будь-яких умов, навіть у разі фактичного спільного здійснення такої діяльності, другий з подружжя може не мати повного доступу до відповідної звітності та документів.

На нашу думку, такий підхід певною мірою нівелює саму презумпцію спільності майна подружжя.

Якщо встановлено розмір доходу, задекларованого підприємцем у податковій звітності, саме підприємець повинен доводити наявність витрат, які підлягають відрахуванню від такого доходу, адже саме він володіє первинною документацією та має можливість підтвердити понесені витрати.

В іншому випадку негативні наслідки неналежного ведення обліку підприємцем перекладаються на іншого з подружжя, який не мав жодного впливу на організацію підприємницької діяльності.

Окремої уваги заслуговує ще одна проблема, яка останнім часом все частіше простежується в судовій практиці, а саме визначення того, які саме кошти можуть бути предметом поділу та на який момент має встановлюватися їх наявність.

У постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року в справі № 295/98/21 Верховний Суд розглядав ситуацію, коли один із подружжя здійснював підприємницьку діяльність та отримав за час шлюбу дохід у розмірі понад 3,9 млн грн.

При цьому, Верховний Суд відмовився ділити весь отриманий дохід та звернув увагу на те, що на момент розірвання шлюбу залишок коштів на рахунках становив лише 16 180,70 грн в АТ “УкрСиббанк” та 1 888,97 грн в АТ “КБ “ПриватБанк”.

У зв’язку з цим Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд, встановивши, що на час розірвання між сторонами шлюбу залишок коштів ОСОБА_1 становив 16 180,70 грн в АТ “УкрСиббанк” та 1 888,97 грн в АТ КБ “ПриватБанк”, дійшов обґрунтованого висновку, що саме ці кошти підлягають поділу як спільне сумісне майно подружжя.

Фактично Верховний Суд виходить із того, що доходи, які були отримані та використані під час шлюбу в інтересах сім’ї, не можуть повторно бути предметом поділу між подружжям/колишнім подружжям.

Подібний підхід простежується і в постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 359/10855/19, де Верховний Суд зазначив, що доходи були у володінні подружжя під час шлюбу, отже сторони мали можливість та право розпорядитися ними спільно за взаємною згодою, а доказів того, що чоловік використав кошти, отримані від підприємницької діяльності, не в інтересах сім’ї, позивачкою не надано.

Водночас, такий підхід породжує нові запитання.

Насамперед, залишається невизначеним момент, на який повинен встановлюватися залишок коштів, що підлягають поділу.

Для нерухомого майна чи транспортних засобів ця проблема не має істотного значення, оскільки відповідні об’єкти продовжують існувати незалежно від часу розгляду спору, або ж у разі їх відчуження без згоди іншого з подружжя, може бути присуджена компенсація вартості частки в спільному сумісному майні.

Натомість, щодо грошових коштів ситуація є принципово іншою. Кошти можуть бути зняті з рахунку вже наступного дня після припинення сімейних відносин, або ж у день, коли один з подружжя вирішив припинити шлюбні відносини.

У такому випадку виникає питання: якщо на момент фактичного припинення спільного проживання на рахунку перебували значні кошти, але до моменту звернення до суду вони були виведені одним із подружжя, чи повинно це позбавляти іншого з подружжя права на поділ?

Виходячи з власної практики адвокатського бюро, між моментом фактичного припинення шлюбних відносин до звернення з позовом до суду проходить чималий відрізок часу, подекуди роки. Сторони можуть сподіватись на відновлення стосунків чи просто не наважуються розпочати процес розірвання шлюбу самостійно. Натомість, підприємницька діяльність у переважній більшості випадків є безперервною. Систематичність – це основна з ознак підприємницької діяльності в принципі. З огляду на що, рух коштів фактично не припиняється.

На нашу думку, момент розірвання шлюбу чи навіть звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу в даному випадку не може бути визначальним, особливо зважаючи на те, що в багатьох випадках тягар доказування використання коштів не в інтересах сім’ї лежить саме на позивачу, а не на особі, яка такі витрати здійснює.

Зрозуміло, що в більшості випадків чіткий момент припинення шлюбних стосунків зафіксувати складно та й у цей момент подружжю не до  висновків про юридичні наслідки їх припинення.

Проте і дата розірвання шлюбу не може  презюмуватися як єдино можлива точка відліку в питанні поділу майна.

Особа, яка контролює банківські рахунки та підприємницьку діяльність, фактично отримує можливість одноосібно впливати на існування самого предмета спору шляхом швидкого відчуження або виведення коштів одразу в день фактичного припинення сімейних відносин.

Більше того, у поєднанні з підходом Великої Палати Верховного Суду в справі № 523/14489/15-ц це створює своєрідний подвійний доказовий бар’єр для позивача.

По-перше, позивач повинен довести розмір чистого прибутку підприємця.

По-друге, позивач повинен довести, що відповідні кошти не були використані в інтересах сім’ї та фактично існували як об’єкт поділу на певний момент.

При цьому, як вже було наголошено вище, відомості як про структуру витрат підприємця, так і про подальший рух коштів перебувають переважно у володінні самого підприємця, який в таких справах є відповідачем.

У результаті визнане Верховним Судом право на поділ доходу фізичної особи-підприємця перетворюється на декларативне право, реалізація якого у значній кількості випадків є фактично неможливою.

Видається, що більш послідовним було б застосування підходу, за яким задекларований дохід презюмується таким, що підлягає поділу, якщо інший із подружжя не доведе розмір витрат, які мають бути відраховані від такого доходу, а також факт використання відповідних коштів в інтересах сім’ї або їх відсутність саме на момент припинення сімейних відносин.

Саме такий підхід більшою мірою відповідав би як принципу добросовісності учасників цивільних правовідносин, так і самій природі презумпції спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, сучасна практика Верховного Суду вже сформувала підхід, відповідно до якого доходи фізичної особи-підприємця, отримані під час шлюбу, можуть бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас, поділу підлягає не весь задекларований дохід, а лише чистий прибуток від підприємницької діяльності. Разом із тим, питання визначення такого прибутку, моменту встановлення наявності коштів, що підлягають поділу, а також розподілу тягаря доказування між сторонами залишаються дискусійними та потребують подальшого розвитку судової практики. Саме від вирішення цих питань залежить, чи буде право одного з подружжя на поділ доходів від підприємницької діяльності реальним механізмом захисту майнових прав.