Вирішення долі речових доказів після закриття кримінального провадження

Інститут арешту майна є одним із найбільш поширених заходів забезпечення кримінального провадження, застосування якого безпосередньо впливає на реалізацію особою права власності. Його метою є забезпечення досягнення завдань кримінального провадження, зокрема збереження речових доказів, можливих конфіскації, спеціальної конфіскації або відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Водночас арешт майна має виключно тимчасовий характер і повинен припинятися з моменту усунення процесуальних підстав, які зумовили його застосування.

Відповідно до частини 1 статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Під час досудового розслідування та судового розгляду питання про накладення арешту на майно, а також його скасування, вирішується слідчим суддею або судом у порядку, передбаченому статтями 173,174 КПК України.

Арешт майна може бути скасовано повністю або частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування або ухвалою суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому в застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (ч. 1 ст. 174 КПК України).

У разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування нормою частини 3 статті 174 КПК України на прокурора покладено обов’язок одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасувати арешт майна, якщо таке майно не підлягає спеціальній конфіскації.

Таким чином, законодавець чітко розмежовує процесуальний порядок скасування арешту майна залежно від стадії кримінального провадження, покладаючи вирішення цього питання на слідчого суддю під час досудового розслідування та на суд – під час судового провадження, а на прокурора – у разі прийняття ним рішення про завершення досудового розслідування у формі закриття кримінального провадження.

Водночас, на практиці нерідко виникають ситуації, коли досудове розслідування закінчується шляхом закриття кримінального провадження, однак питання про скасування арешту майна у відповідному процесуальному рішенні стороною обвинувачення не вирішується.

У таких випадках постає питання щодо процесуального порядку скасування арешту майна в межах вже закінченого кримінального провадження, за відсутності судового розгляду та за обставин втрати слідчим/детективом, прокурором і слідчим суддею відповідних процесуальних повноважень.

Фактично законодавець не передбачив окремого процесуального механізму вирішення питання про скасування арешту майна після закриття кримінального провадження. Водночас, положеннями частини 4 статті 132 КПК України встановлено, що ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію, зокрема, у разі закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом. Застосування цієї норми, у взаємозв’язку з положеннями частини 1 статті 170 КПК України, свідчить про припинення обмежень щодо реалізації власником своїх правомочностей, застосованих під час досудового розслідування.

Імперативні приписи частини 4 статті 132 КПК України вимагають поводження з вказаним вище майном з боку прокурора, органу досудового розслідування, державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб та інших суб`єктів суспільних відносин як таким, що не є арештованим в порядку, передбаченому КПК України. За відсутності інших законних підстав, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, стосовно якого арешт припинив свою дію, є протиправним і тягне відповідальність, передбачену законом.

Отже, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого/детектива або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на розпорядження та/або користування відповідним майном. Такий підхід видається цілком логічним і обґрунтованим, його відображено у правовому висновку Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеному в постанові від 15.04.2024 по справі № 554/2506/22.

Попри імперативні приписи кримінального процесуального законодавства та сформовану судову практику припинення дії арешту майна після закриття кримінального провадження на практиці має низку проблемних аспектів. Фактичне відновлення права власності насправді пов’язане не лише з автоматичним припиненням дії цього заходу забезпечення кримінального провадження, а й із усуненням відповідних обтяжень у публічних реєстрах.

До прикладу, у разі якщо ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування у кримінальному провадженні було задоволено клопотання сторони обвинувачення та накладено арешт на корпоративні права Товариства, такий захід забезпечення обумовлює внесення відповідного запису про обтяження до Єдиного державного реєстру. Його наявність унеможливлює реалізацію учасником Товариства корпоративних прав, зокрема щодо участі в управлінні Товариством, відчуження частки в статутному капіталі та вчинення реєстраційних дій, пов’язаних зі зміною відомостей про Товариство, у тому числі після закриття кримінального провадження, незважаючи на вищенаведені імперативні норми КПК України.

Пункт 2 частини 1 статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» (надалі – Закон), закріплює, що державний реєстратор відмовляє в проведенні державної реєстрації, якщо в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про судове рішення щодо заборони проведення реєстраційної дії.

Частина 1 пункту 2 статті 25 Закону передбачає, що реєстраційні дії здійснюються на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також, які надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» щодо: заборони (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій; накладення/зняття арешту.

Відповідно до частини 10 статті 13 Закону, державна судова адміністрація України забезпечує передачу до Єдиного державного реєстру примірника судового рішення, яке тягне за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, судового рішення про арешт корпоративних прав та про заборону (скасування заборони) вчинення реєстраційних дій – у день набрання судовим рішенням законної сили.

Вказані норми Закону містять вичерпний перелік підстав і документів, на підставі яких здійснюються реєстраційні дії. При цьому такого документу як постанова про закриття кримінального провадження, а також можливості автоматичного припинення заходів забезпечення кримінального провадження для цілей скасування реєстраційних обмежень пов’язаних із арештом, Закон не передбачає.

Таким чином, виникає серйозна правова проблема, за якої державний реєстратор, при відсутності судового рішення про скасування арешту майна, формально позбавлений правових підстав для вчинення реєстраційних дій, спрямованих на припинення відповідного обтяження, оскільки його службова діяльність регламентуєтеся переліком підстав, прямо визначених законодавством, і посадові обов’язки не передбачають як можливості, так і необхідності самостійної оцінки процесуальних наслідків прийняття слідчим/прокурором процесуального рішення про закриття кримінального провадження, навіть з урахуванням положень КПК України або правових позицій Верховного суду.

Автоматичне припинення арешту майна у кримінальному провадженні в силу імперативних положень закону, на жаль, на практиці не трансформується в його реальне припинення, що часто зумовлює подальше тривале та необґрунтоване обмеження права власності за відсутності швидкого і дієвого процесуального механізму його захисту і поновлення. У результаті виникає правова колізія між положеннями кримінального процесуального законодавства щодо автоматичного припинення арешту майна та вимогами законодавства у сфері державної реєстрації. Останнє оперує вичерпним переліком документів, необхідних для внесення відповідних змін до реєстру. Така неузгодженість зумовлює ситуацію, за якої можливість реалізації права власності формально вважається відновленою, однак фактично і надалі залишається обмеженою.

За відсутності дієвого процесуального механізму, який би забезпечував усунення реєстраційних обтяжень після закриття кримінального провадження, постає необхідність пошуку такого інструменту в положеннях самого КПК України. Ключовим у цьому питанні є момент визначення статусу майна, на яке було накладено арешт, та можливість вирішення його подальшої долі в судовому порядку вже після закінчення кримінального провадження. Якщо таке майно було визнано речовим доказом, його подальшу процесуальну долю після закриття справи потрібно вирішувати в порядку, передбаченому частиною 9 статті 100 КПК України.

Відповідно до цієї норми процесуального закону у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію, а також про долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно зі статтями 171–174 цього Кодексу.

Ухвала суду, постановлена за результатами розгляду клопотання в порядку частини 9 статті 100 КПК України, є самостійним процесуальним рішенням, яким визначається подальший правовий режим такого майна, зокрема шляхом усунення негативних для власника наслідків застосування арешту.

Звертаю особливу увагу на те, що відповідне клопотання про визначення долі речових доказів необхідно адресувати не слідчому судді, а саме до суду, інакше існує вірогідність відмови в його задоволенні з формальних підстав відсутності у слідчого судді відповідних повноважень на ухвалення такого рішення.

Застосування цього процесуального інструменту є дієвим саме у випадках, коли: арешт на майно, яке визнано речовим доказом, накладено ухвалою слідчого судді, кримінальне провадження закрито постановою слідчого/детектива або прокурора, а питання щодо цього заходу забезпечення в порушення вимог частини 3 статті 174 КПК України у відповідному процесуальному рішенні не вирішене.

У такому випадку звернення до суду в порядку частини 9 статті 100 КПК України не має на меті повторне скасування арешту як заходу забезпечення кримінального провадження, дію якого припинено в силу прямої вказівки закону. Натомість воно спрямоване на отримання судового рішення, яке визначає долю речового доказу та має суто зовнішній правозастосовний ефект.

Практика застосування цієї норми підтверджує її ефективність як дієвого процесуального механізму реального поновлення прав власника. Ухвали суддів, постановлені за результатами розгляду таких клопотань, приймаються державними реєстраторами як достатня підстава для зняття реєстраційних обмежень та припинення відповідних обтяжень. Ефективність такого інструменту підкріплена судовою практикою, сформованою у рішеннях: від 04.07.2024 в справі № 729/1177/24, від 20.03.2025 в справі № 519/577/25, від 17.04.2025 в справі № 322/2001/24, від 30.10.2025 в справі № 331/3517/25.

Таким чином, частина 9 статті 100 КПК України виступає не винятком із загальних правил, а логічним процесуальним завершенням механізму припинення арешту майна у кримінальному провадженні, забезпечуючи перехід від формального завершення періоду дії цього заходу забезпечення кримінального провадження в силу закону до його фактичного припинення та реального відновлення майнових прав власника.