ЧИ МОЖЛИВИЙ ОБВИНУВАЛЬНИЙ ВИРОК СУДУ БЕЗ ПОКАРАННЯ?

Стаття присвячена одній із форм кримінальної відповідальності, як засобу реагування держави на вчинення кримінальних правопорушень, яка залишається в практиці правозастосування «таємницею за семи печатками». Не завжди (прямо скажемо – майже ніколи) прокурор, суддя чи адвокат відповість ствердно на питання: «Чи можливий обвинувальний вирок суду без визначення в ньому виду та міри покарання?» Між тим, такий кримінально-правовий засіб реагування передбачений чинним КК та має використовуватись поряд з іншими.

Кримінальним кодексом України (далі – КК) передбачено дві форми кримінальної  відповідальності: засудження з покаранням особи, винної у вчиненні кримінального правопорушення та засудження такої особи без покарання. Основна увага як в доктрині кримінального права, так і в практиці його застосування традиційно приділяється першій із них.

В процесі гуманізації кримінально-правового впливу на життєдіяльність суспільства та у зв’язку з реформуванням вітчизняного кримінального законодавства  постає питання про доцільність зміни зазначеного пріоритету. В практиці періодично виникають ситуації, коли особу, яка вчинила злочин, недоцільно карати, а слід обмежитись одним лише засудженням  її обвинувальним вироком суду.  На цей випадок законодавець і створив інститут засудження без покарання, щоправда, надавши йому неточну назву звільнення від покарання та  відобразивши його в частинах 4 і 5 ст. 74, ч. 2 ст. 84 КК, а також в одному з положень Пленуму Верховного Суду України, про яке йтиметься далі.

Незважаючи на низку дисертацій та наявність інших робіт на вказану тему, кримінально-правовий інститут засудження без покарання залишається недостатньо дослідженим у порівнянні зі своїм антиподом. Узгодженого висновку щодо кримінально-правової природи засудження без покарання так і не сформульовано. Переважно теоретики не ставлять під сумнів помилкове законодавче визначення кримінально-правової природи, а отже й назви  цього явища як звільнення від покарання.

Не демонструє бажання виправити цю помилку в новому КК й робоча група з розробки його проекту, вважаючи засудження без покарання звільненням від останнього, ігноруючи при цьому той очевидний факт, що звільнитись від не існуючого через його не  призначення покарання неможливо.

Зазначеним і зумовлюється актуальність теми пропонованої статті, основним завданням якої є висвітлення авторської думки щодо кримінально-правової природи, сутності та змісту, передумови, підстав і умов засудження без покарання, а також його видів та відмежування від схожих явищ.

Засудження без покарання,  помилково назване в законі звільненням від нього, за своєю кримінально-правовою природою є засудженням без додаткових обмежень статусу засудженої особи. В процесуальній площині воно виглядає як винесення обвинувального вироку без визначення в ньому будь-якого покарання. При цьому, обов’язкових обмежень свого статусу особа зазнає. Такі обмеження зумовлюються фактом самого її засудження обвинувальним вироком суду.

Зміст засудження без покарання  складають: 1) власне засудження особи, як виражена в обвинувальному вироку негативна оцінка її самої та вчиненого нею діяння; 2) судимість, як об’єктивний наслідок засудження; 3) обмеження статусу засудженого, зумовлені судимістю.

Засудження без покарання здійснюється за наявності комплексу визначених законом обставин, що за аналогією зі складом злочину називають складом такого засудження. До такого складу включаються три ознаки (обставини): 1) передумова такого засудження; 2) підстави його здійснення; 3) умови засудження без покарання.

Лише перша з них є загальною для усіх чотирьох видів засудження без покарання.  Передумовою його здійснення, тобто обставиною, що дозволяє лише поставити питання про можливість засудження особи без покарання, є визнання її судом винною у вчиненні злочину.

Підстави ж та умови у кожного виду засудження без покарання окремі, визначені в законі. Підставою засудження без покарання є головна, сутнісна обставина, що зумовлює його застосування, своєрідна причина, яка породжує необхідність або доцільність застосування конкретного виду такого засудження. Вона визначає назву кожного з видів засудження без покарання, наприклад, через закінчення строків давності (ч. 5 ст. 74 КК).

Умовами засудження без призначенняпокарання є визначені в законі додаткові обставини формального характеру,  без яких навіть за наявності передумови та підстави воно не може здійснитись, скажімо, тяжкість вчиненого кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 74 КК), характер захворювання засудженого (ч. 2 ст. 84 КК). Як зазначено вище, кожен конкретний вид засудження без покарання має свої умови.

Видами засудження без покарання в  КК названо наступні: 1) у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК ); 2) у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74); 3) через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК).

Ще один випадок засудження без покарання, описано в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

            Коротко розглянемо їх.

1. Зі змісту ч. 4 ст. 74 КК витікає, що  особа, яка вчинила кримінальний проступок або нетяжкий злочин (за виключенням певного виду кримінальних правопорушень), може бути засуджена без покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Підставою такого засудження є втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду справи в суді. Висновок про це суд має зробити з урахуванням  бездоганної поведінки і сумлінного ставлення особи до праці. Умовою, без якої здійснити засудження без призначення покарання неможливо навіть за наявності підстави для цього, є факт вчинення нетяжкого злочину або кримінального проступку (за виключенням певного виду кримінальних правопорушень).

За своїм характером засудження без призначення покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності є факультативним. Тобто, навіть за наявності юридичного складу такого засудження суд має право, але не зобов’язаний його здійснювати. Оскільки жодних вимог щодо подальшої поведінки засудженої без призначення покарання особи в законі не висувається, цей вид звільнення слід вважати безумовним.

Кримінально-правові наслідки засудження без покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності для неї є виключно позитивними. Причому, така особа не лише не відбуває покарання, але й не визнається судимою (ч. 3 ст. 88 КК ). Останнє положення викликає заперечення як таке, що не відповідає сутності та змісту кримінальної відповідальності, адже засуджена обвинувальним вироком особа автоматично стає судимою. Іншими словами, судимість є наслідком засудження, а не покарання, чого не «вловив» вітчизняний законодавець. У проекті нового КК цілком обґрунтовано зазначену помилку пропонується виправити.

Вказаний вид засудження без призначення покарання не набув достатнього поширення у вітчизняній судовій практиці. Однією з причин його недостатньої популярності є недосконалість законодавчого визначення підстави його здійснення. Втрата особою суспільної небезпечності, як підстава такого засудження, є категорією абстрактною та оцінною. При цьому, постають питання, чи залишилося суспільно небезпечним діяння, вчинене особою, суспільна небезпечність якої втрачена та чи можливо відмежувати суспільну небезпечність діяння від суспільної небезпечності його автора? На ці питання в теорії кримінального права, незважаючи на тривалу дискусію, немає однозначної відповіді. Не витримує критики й законодавче визначення обставин, які свідчать про втрату особою суспільної небезпечності. Вони також є абстрактними. До того ж вимога сумлінного ставлення до праці застаріла і річ не лише в існуванні «армії безробітних», а в невідповідності нехай і завуальованого, та все ж примусу до роботи сучасним уявленням про права людини.

З метою приведення законодавчого визначення підстави цього виду засудження без покарання у відповідність з сучасними реаліями, що зумовить активізацію його  застосування, доцільно максимально конкретизувати розглядувану вище підставу в тексті КК, взявши за зразок ст. 69-1 КК.

2. Частиною 5 ст. 74 КК фактично передбачена можливість засудження без покарання за наявності підстав, визначених у ст. 49 КК, а саме: у зв’язку з закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. Одразу постає питання щодо конкуренції зазначених кримінально-правових положень, тобто коли застосовується ч. 5 ст. 74 КК, а коли ст. 49 КК. Найпростіша відповідь на нього така: першу з них слід застосовувати у випадку закінчення строків давності на стадії судового розгляду справи, а другу – коли такі строки закінчились в процесі досудового провадження. Але, існує щонайменше одне ускладнення ситуації. Справа в тім, що потрапивши до суду, кримінальне провадження не обов’язково має закінчитися  виправдувальним чи обвинувальним вироком.  Існує й третій варіант, що витікає із змісту деяких положень КПК України (далі – КПК). Так, відповідно до ч. 4 ст. 286 КПК якщо під час судового провадження його  сторона звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, суд має невідкладно розглянути таке клопотання. Частина 3 ст. 288 КПК зобов’язує суд у таких випадках своєю ухвалою закрити кримінальне провадження та звільнити підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності за наявності підстав, передбачених законом.  Таким чином, засудити обвинуваченого без покарання за ч. 5 ст. 74 КК тобто ухвалити обвинувальний вирок без визначення в ньому виду і міри покарання, можливо лише тоді, коли під час розгляду провадження в суді закінчились строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, але від жодної із сторін кримінального провадження не надійшло клопотання про її звільнення від кримінальної відповідальності.

Доречі, незважаючи на те, що в ч. 5 ст. 74 КК вказано, що особа може за вироком суду бути звільнена від покарання, за своєю природою цей вид звільнення від покарання все-таки є обов’язковим, тобто суд зобов’язаний в такій ситуації винести обвинувальний вирок без покарання.

3. Ще одним видом засудження без покарання  є таке засудження через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК). З  огляду на назву ст. 84 КК, вона мала б бути такою, що визначає підставу та умови вказаного засудження. Насправді, зазначена стаття переважно містить інші положення – регулює порядок звільнення від відбування призначеногопокарання.

Виняток становить ч. 2 ст. 84 КК. З її буквального тлумачення слідує, що керуючись визначеними нею правилами можливо не лише звільнити особу від відбування призначеного покарання, але засудити без покарання, тобто ухвалити обвинувальний вирок без призначення покарання. В ній ідеться про те, що особа, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання. Вказане слід розуміти як  засудження особи  без покарання.

Додаток 13 до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі (пункт 1 розділу VI), затверджений спільним наказом Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров’я України 01 липня 2020 року № 2256/5/1491, визначає «Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання».  Виходячи з назви цього документа, він регулює питання, пов’язані із звільненням від відбування вже призначеного покарання, але за відсутності іншого нормативного документу в зазначеній сфері, положення цього нормативного акту слід застосовувати також в ситуації, що розглядається, тобто при засудженні без покарання.  Такий висновок ґрунтується на тому, що захворювання, яке унеможливлює подальше відбування покарання,  унеможливлює  і його відбування  з моменту винесення обвинувального вироку, а за таких обставин засуджувати особу до покарання не раціонально, оскільки вона його відбути не зможе. 

Підставою розглядуваного виду засудження без покарання є наявність у засудженої особи тяжкої непсихічної хвороби, що перешкоджає відбуванню покарання. Законодавець чомусь визначив у ч. 2 ст. 84 КК часом виникнення цієї хвороби період «після вчинення кримінального правопорушення». Природно, на таке засудження може претендувати й особа, яка страждала на зазначену хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання і на час  вчинення кримінального правопорушення, якщо хвороба продовжилась до часу постановлення вироку. Отже, визначальним у вказаній ситуації має бути не  час вчинення кримінального правопорушення, а час вирішення питання, чи зможе засуджена особа відбувати покарання. Якщо з’ясується, що через стан свого здоров’я вона не здатна відбувати жодне з покарань, встановлених законом за вчинене нею кримінальне правопорушення, сенс призначення такій особі покарання  зникає. Залишається засудити її без покарання.

4. Останній випадок «звільнення» від покарання, а насправді засудження без покарання, описано в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України  від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання». Йдеться про те, що коли при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини КК (ст. 69 КК), з огляду на вік підсудної особи чи стан її здоров’я неможливо застосувати жодного з визначених  у ст. 51 КК видів більш м’якого покарання, суд, маючи на те підстави, повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання, що з нашої точки зору означає: постановити обвинувальний вирок без призначення покарання.

Отже, в Україні фактично існує чотири види засудження без покарання. Решта проявів кримінальної відповідальності, про які йдеться в Розділі ХІІ Загальної частини КК, мають іншу, відмінну від нього кримінально-правову природу.

Засудження без покарання слід відмежовувати від «звільнення» від кримінальної відповідальності та від звільнення від відбування призначеного покарання. Щодо першого слід зазначити, що згідно з чинним КК, засудженою без покарання може бути лише така особа, яку суд обвинувальним вироком визнав винною у вчиненні кримінального правопорушення, тобто засудив її поведінку та й саму цю особу. Не випадково ч. 1 ст. 74 КК розпочинається словами: «Звільнення засудженого від покарання…», а звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється без засудження особи. Воно “оформляється” не вироком суду, а постановою (ухвалою) суду про закриття провадження у справі у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Крім того, таке звільнення та засудження без покарання мають різні правові підстави, передбачені у відповідних статтях Розділів IX та XII Загальної частини КК. Нарешті, звільнена від кримінальної відповідальності особа не може визнаватись судимою. Особа ж, яка засуджується без призначення покарання, мала б  визнаватись судимою, але в законі (ч. 3 ст. 88 КК України) це вирішено інакше, що викликає обґрунтовані сумніви щодо своєї  логічності.  Дійсно, хіба може засуджена вироком суду особа залишатись не судимою? Це все рівно, що вважати людину, що захворіла, здоровою.

Щодо відмінності засудження без покарання від звільнення від відбування призначеного покарання, передбаченого низкою статей розділу ХІІ Загальної частини КК, слід зазначити, що останнє здійснюється після засудження до конкретного виду та міри покарання і тому відноситься до другої форми кримінальної відповідальності, тобто засудження з покаранням.

Висновок. Отже, засудження без покарання репрезентує собою першу форму кримінальної відповідальності, що за своєю кримінально-правовою природою є  засудженням без додаткових обмежень статусу засудженої особи. В новому КК, робота над проектом якого добігає кінця, бажано усунути очевидну помилку чинного кримінального закону, який ототожнив засудження без покарання зі звільненням від покарання.