Олександр Тупицький
Колишній Голова Конституційного суду України
Ви стали, можливо, найпублічнішим прикладом конфлікту між Конституційним Судом і президентською вертикаллю. У який момент ви зрозуміли, що це не просто політична напруга, а справжня війна?
На це запитання я хотів би відповісти декількома підвідповідями:
– як все добре починалося;
– чому виникла справжня «війна» між КСУ та президентською вертикаллю?
Якщо ставиться запитання про «конфлікт» між КСУ, та як названо в запитанні, «президентською вертикаллю», то потрібно тоді говорити, що це фактично конфлікт між гарантом Конституції чи Офісом Президента – її охоронцем (КСУ).
Можна говорити, що причини конфлікту зароджувалися між розумінням шляхів вирішення робочих проблем відповідними державними службовцями Офісу Президента і робочими висновками суддів КСУ, та працівників апарату КСУ, обов’язки яких віднесені до вирішення вказаних питань.
Разом з тим розуміння законного виконання своїх обов’язків посадовими особами зводиться до їх дій в межах передбачених ст.19 Конституції України, і це єдиний критерій їх діяльності, який ставить «крапку» в об’єктивній, а не суб’єктивній оцінці їх діяльності. На практиці цю функцію виконує Суд, як і в моєму особистому випадку, крапку ставить Верховний Суд.
Але все ж таки – «як все добре починалося». Указом Президента України No 303/2019 від 21 травня 2019 року були припинені достроково повноваження ВРУ восьмого скликання, та призначені позачергові вибори до ВРУ на 21 липня 2019 року. За зверненням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України вказаного Указу, 20 червня 2019 р., КСУ вирішив визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним) Указ Президента України «Про дострокове припинення повноважень ВРУ та призначення позачергових виборів» від 21 травня 2019 року No 303/2019.
Прийняття такого рішення було дуже відповідальним і тяжким кроком для КСУ, і я впевнений, що судді, які голосували за прийняття цього рішення, відчували в собі високе натхнення на нове життя. Мені особисто здавалося, що в це рішення КСУ вкладав дух народу України, але це здавалося на той час.
Раніше, в своєму інтерв’ю, я назвав це рішення політико-правовим і цим поняттям накликав на себе і на КСУ певну критику, де стверджувалося що всі рішення КСУ повинні бути виключно правовими. Користуючись сьогоднішнім інтерв’ю, для розуміння питання, хочу лише послатися на дослідження вчених Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, Д. Вовка, та Ю. Барабаша
«У суддів є політичне чуття» (Юриспруденція Конституційного Суду України в політично чутливих справах), (досліджується політизація КСУ).Також дослідження доктор юрид. наук, проф., завідувача кафедри конституційного та міжнародного права ННІ права та психології Національного університету «Львівська політехніка» В. Ковальчук формує висновок, що майже кожне питання щодо застосування конституційних норм є політичним, адже воно стосується основ державного та суспільного ладу (до питання про роль та місце КСУ в системі вищих органів державної влади в контексті європейського досвіду). Законотворча діяльність Парламенту створює норми права, в тому числі, які регулюють також політичну діяльність в країні.
Конституція України це нормативний акт вищої юридичної сили. Разом з тим, я погоджуюся з тезою вище приведеного дослідження В. Ковальчук, що суд конституційної юрисдикції в своїй діяльності постійно балансує між правом та політикою, що суттєво відрізняє його від судів загальної юрисдикції. Тому такі висновки – КСУ це політико-правовий орган держави, деякі рішення мають політико-правовий характер, застосування в роботі суду «політичної доктрини», де КСУ взагалі відмовляється від розгляду справи, вважаючи що її вирішення має бути чисто політичним шляхом. Все це притаманно роботі Конституційного Суду України.
В своїй відповіді, я трохи «заполітизувався» та відійшов від відповіді на конкретне запитання, але висвітлення цього питання є вкрай необхідним, оскільки надмірна політизація КСУ негативно впливає на його роботу і є проблемою, та повинна бути вирішена в найближчому майбутньому – чи бути КСУ окремим органом держави чи цю функцію буде виконувати відповідна палата Верховного Суду, яка буде обиратися виключно із суддів ВС, з відповідними вимогами до кандидатів. Думка не тільки моя, вона має певне підґрунтя виходячи з історії розвитку Конституційного Суду України з моменту його створення, моменту початку його роботи, проблем його політизації політиками, як в межах однієї каденції, так і при змінах Влади в країні, особливо «президентської вертикалі».
Якщо говорити про подальшу реформу КСУ, то введення інституту конституційної скарги не зменшило проблем, що частина справ не пішла в ЄСПЛ, а надійшла до КСУ, і це створило ряд невирішених питань між Судовою системою країни, яку очолює Верховний Суд, та Конституційним Судом України, який є окремим державним органом.
Політична напруга.
Сьогодні все більше висловлюються думки, що Рішення КСУ на практиці призвело до створення в парламенті, після проведення позачергових виборів, монобільшості однієї провладної партії з фактичною відсутністю опозиції.
На практиці роботи КСУ це відбилося таким чином, що до суду надійшла дуже велика кількість звернень щодо неконституційності прийнятих законів. Дійшло до того, що один із учасників процесу в засіданні заявив, що влада стала працювати в «турборежимі», а КСУ в режимі «турбулентності». Це було так і не могло не впливати на якість роботи, тому я звертав на це увагу субʼєктів, які наділені правом, та зверталися до суду , а також, з цього приводу, до парламентських та президентських структур. Потрібно звернути увагу, що це звичайні робочі процеси, але кожний прагне досягти своїх цілей та результатів, в цьому якраз і стали виникати перші непорозуміння між владою та КСУ. Друга хвиля, яка майже захлиснула суд, це подання Парламенту та Президента, щодо надання згоди КСУ на внесення змін до Конституції України. Таких подань, практично одномоментно, в кінці 2019 року надійшло до суду, порядком 10 штук.
Особливість цих процесів в тому, що перевірка Закону на конституційність виникає при сумнівності, що він або окремі його норми, відповідають Конституції України (є конституційними), а при внесенні подань щодо висновку суду про можливість змінити конституцію у Парламенті уже за таке рішення проголосовано 226 голосами. В цьому випадку виникає, на перший погляд, начебто і зрозуміла «напруга» з боку депутатів, оскільки в Парламенті рішення приймає мінімум 226 депутатів, а з другого боку – фактично не погоджує його мінімум 10 суддів КСУ.
Через низьку юридичну грамотність депутатського корпусу, маю на увазі депутатів від партії «Слуга народу (без образ), в їх переважній більшості, на той час, в яких не було ще й політичного досвіду парламентської роботи, такі питання викликали певні
непорозуміння, а на суд вішалися ярлики про підігравання тим чи іншим політичним силам.
Разом з тим, не проявивши принципової позиції, наприклад, в разі надання згоди на всі подання щодо зміни Конституції, такі висновки КСУ з подальшим їх прийняттям Верховною Радою, привели б до змін конституційного устрою країни. Важко собі уявити яка б це була «абракадабра»: чи парламентська-президентська чи президентсько-парламентська, чи якась змішана форма, але одне точно – вона б не відповідала Конституції України.
Як ви розумієте, ситуація між КСУ та в основному «президентською вертикаллю» загострювалася, але до «війни» ще було далеко.
Вас звинуватили у блокуванні судової реформи та “підігруванні” певним політичним інтересам. Як би ви відповіли на це зараз, після кількох років?
На цю тему можна говорити довго і окремо, але моя позиція така: реформування судової системи пора закінчити, так само пора закінчити «мордування» суддів в цих безкінечних реформах, починаючи з порядку їх відбору та призначення, фактичному контролі їх професійної діяльності, відстороненні від посади, притягнення до відповідальності та звільненні.
Серед переліченого, де ви бачите суддю з його так званою «незалежністю», де ви бачите «носія судової влади»? Такого судді, перш за все юридично-професійного і справедливого, якого хоче пересічний громадянин, чи інший суб’єкт правовідносин, в кінці народ України, там ви його не знайдете, там його нема.
Тому моя особиста позиція: на сьогоднішній час уже ніяке реформування судової системи не призведе до бажаних результатів, судову систему України потрібно збудувати, не реформувати, а саме збудувати і ми з вами в змозі це зробити, не виключаючи користуватися і допомогою, але ми на першому місці, наша ініціатива і наші пропозиції – якою повинна бути Судова Система України.
Цю тему, та «блокування антикорупційного законодавства», офіційно як Голова КСУ я обговорював на найвищому рівні, в тому числі і з повіреною посольства США в Україні, та послом Євросоюзу, за їх ініціативою. Обмінявшись аргументами, та думками з приводу втілення в правовій системі України цих реформ, в тому числі і у відповідності їх Конституції України, ми знайшли порозуміння між поняттями: «на що тратяться гроші США, де результати?» та чи повинні «реформи», які втілюються в правовій системі України, відповідати Конституції України. Незалежно від «дипломатичного» порозуміння, результат був наступним: «благими діями вистилається дорога в «рай» чи «пекло», а в моєму випадку це санкції США – заборона вʼїзду.
Так, рішення прийнято, але мотивація слабенька та ще й така, що не відповідає дійсності, наприклад: «колишній Голова КСУ» – неправда, бо на той час діючий, «працюючи в судовій системі скоював корупційні злочини» – неправда, відсутні не тільки реєстрації про будь-які злочини за час моєї роботи (за період на який посилались), а і будь-які заяви. Крім того, туди ж притулили ще й дружину, це вже вибачте, повний абсурд. В даному випадку про презумцію невинуватості взагалі говорити не має сенсу.
Такі дії розцінюю як політичну помсту за прийняття рішення від 27.10.2020 р. No 13- р/2020, доречі, в якому Конституційний Суд України послався на Конституційні гарантії незалежності суду, визнав неконституційними ряд повноважень НАЗК, які стосувалися моніторингу судової влади, в тому числі і діяльності самих суддів Конституційного Суду України.
На той час за реформування судової системи в Офісі Президента України, був відповідальним Смирнов А., який мав своє бачення цього процесу, але воно не відповідало баченню Європейського Союзу, оскільки така реформа, в даному випадку – Верховного Суду, вже була проведена попереднім Президентом П. Порошенко і відповідала рекомендаціям Венеційської Комісії і Президент цієї комісії також свого часу мав розмову з суддями КСУ щодо її підтримки, але, на відміну від «президентської вертикалі» – без жодного елементу «тиску».
Таку позицію щодо судової реформи підтримав КСУ при розгляді певних справ, завдяки чому суперечливі питання щодо «двох» Верховних Судів та щодо функціонування нового Верховного Суду були частково врегульовані.
Доречі, жодного разу за час моєї роботи на посаді заступника чи голови КСУ, не відчувалося «тиску» з боку комітетів Верховної Ради, з якими ми співпрацювали, хоча, думаю, що вони мали можливість це використовувати.
Чи відчували ви тиск з боку влади ще до початку публічного конфлікту? Як він проявлявся?
Про прихований і відкритий тиск, можливості його подолання та, перш за все, можливості його витримати, та чи починалася «справжня війна» і якщо так – то за що воювали, чи це проста емоційність в роботі державних органів, поговоримо наступного разу, та висвітлимо інші питання.
