Мнишенко Євгенія Сергіївна
Адвокат, кандидат юридичних наук,
членкиня Кваліфікаційно – дисциплінарної комісії прокурорів
25 листопада відзначають міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства над жінками, який проходить в межах всесвітньої кампанії «16 днів проти насильства». Про безперечну важливість самої кампанії вже неодноразово згадувалось у численних публікаціях. Як згадувалось і про те, що, на жаль, насильство не виділяє певного періоду для загострення, воно існує незалежно від пори року, визначеної дати, може проявлятись до будь-кого, незалежно від віку, статі, статусу чи освіти та може відбуватись будь-де: в сім’ї, навчальному середовищі, колективі чи просто на вулиці.
В останні роки темі запобігання домашньому насильству приділяють багато уваги, зазвичай, звісно, в період дії акції. На жаль, нерідко плани та напрацювання стратегій, тактик взаємодії суб’єктів, механізми ефективного надання допомоги постраждалим залишаються якісно сформованими лише на папері. На практиці ж колеги – адвокати, психологи, правозахисники, представники громадського сектору часто відмічають, що суб’єкти взаємодії не діють як належне, не досягають очікуваного результату. Точніше сказати, кожен діє в межах, на підставі та в спосіб, передбачений законом для кожного окремого суб’єкта без врахування постраждало- та травма-орієнтованого підходу.
Під час розмов про шкідливість для суспільства такого явища, як домашнє насильство, ми часто згадуємо одну фразу: «Розірви коло». Під цим закликом проходять цілі заходи, акції, тренінги. При цьому мається на увазі прикру циклічність скоєння домашнього насильства, а саме: наростання напруги, спалах насильства, фаза примирення («медовий місяць») та повернення до першої стадії, яка замикає ланцюг і робить домашнє насильство безкінечним та постійним, повторюваним впродовж різних проміжків часу та періодів життя постраждалих.
Ідея розірваного кола є наскрізною у подоланні проблематики домашнього насильства, та, на жаль, самого розірвання коло не достатньо. Уявімо ситуацію, де сім’я, жінка з дітьми перебуває в складних життєвих обставинах, коли чоловік щодо них вчиняє регулярні дії, пов’язані з домашнім насильством. За допомогою різних суб’єктів їй вдається піти від кривдника, зберегти сім’ю в безпеці, почати життя заново і розірвати нескінченне коло насильства, яке тривало роками. Постраждала в безпеці та її життя підлягає якісним змінам.
Але поза увагою держави та суспільства, на жаль, залишається кривдник. Адже якщо насильницька поведінка не буде змінена, кривдник цілком можливо знайде іншу жінку, ймовірно, навіть створить сім’ю та розпочне нове коло насильства. В даному гіперболізованому сценарії демонструється одна з головних проблем успішності запобігання домашньому насильству, а саме: потрібно працювати не лише з постраждалими, а й з кривдником. Тільки опрацювавши схожі випадки з обох сторін, з сторони надання допомоги, відновлення та реабілітації для постраждалих та з сторони для зміни насильницької поведінки для кривдника, можна говорити про успішний випадок подолання домашнього насильства.
Проблеми запобіганню випадків скоєння домашньому насильству починаються вже на перших етапах, зокрема під час отримання звернень щодо домашнього насильства. Так, під час дослідження статистичних даних часто прослідковується невтішна тенденція, коли кількість фактичних звернень є непомірно великою, а результати реагування на домашнє насильство в кілька сотень разів менші. Часто це пов’язано з тим, що звернення щодо вчинення домашнього насильств не підтверджені або просто залишаються «в цифрах» ЄО.
Окрім того, під час первинної кваліфікації випадків домашнього насильства не вірно кваліфікуються дії кривдника (наприклад, замість домашнього насильства у відповідності до ст.126-1 КК України в ЄРДР в носять 125 КК України, а саме – легке тілесне ушкодження). Такі дії позбавляють постраждалих права перебувати в безпеці, оскільки застосувати тимчасовий заборонний припис (в межах 125 КК України), який обирається на 10 днів, не вбачається за можливе.
В межах КУпАП під час обрання обмежувального припису, який унеможливлює наближення кривдника до постраждалих вбачаються також складності. Справи часто розглядаються з затримкою, замість 72 годин, які передбачені законом, а рішення судів – обмежувальні приписи, кривдником не виконуються.
Окремої уваги заслуговує питання розмежування домашнього насильства в межах ст.126-1 КК України та ст. 173-2 КУпАП. Фактична різниця у складі злочину та адміністративному проступку формується лише наявністю кваліфікуючої ознаки системності, яка прямо передбачена у ст.126-1 КК України. В такому випадку необхідна повторюваність часто небезпечних для постраждалих дій, а саме – вчинення домашнього насильства (тут важливо саме зафіксованість самого факту) не менше трьох раз. Таку особливість навряд чи можна співвіднести з принципом справедливості та невідворотності покарання для кривдника.
На етапі роботи з кривдниками вбачається, що програми «Кривдник» до виконання та проходження яких кривдників нерідко зобов’язують суди, є малоефективними. Так, у багатьох територіальних громадах такі програми або є неприйняті, або ж відсутні фахівці, які можуть працювати з кривдниками. Окрім того, відсутній елемент примусового виконання, що дозволяє в межах вольового компоненту діяти кривднику на власний розсуд і виключає зміну насильницькоорієнтованої поведінки.
На останок варто зазначити, що ЄСПЛ вже висловлювався щодо того, що Україною порушувався принцип, який визначає Стамбульська Конвенція, “due diligence” (принцип належної ретельності. Він покладає на державу активний обов’язок щодо запобігання та реагування на насильство.
Цей принцип означає, що держава не може залишатися пасивною. Вона зобов’язана не лише приймати закони, але й активно вживати конкретних заходів для запобігання насильству (превентивні програми, освіта), реагувати на факти насильства (оперативне розслідування, захист постраждалих), сприяти здійсненню ефективного судочинства, яке гарантуватиме невідворотність покарання.
У своїх рішеннях “Левчук проти України” й “М.М. та З.М. проти України” ЄСПЛ констатував, що держава Україна не надала необхідної допомоги постраждалим та не забезпечила заходи безпеки від домашнього насильства.
Враховуючи практику ЄСПЛ, потрібно пам’ятати, що безпека постраждалих від домашнього насильства та створення умов для запобіганню випадкам скоєння домашнього насильства в Україні є в першу чергу міжнародними зобов’язаннями, яких повинна дотримуватись Україна. А тому ефективна та злагоджена робота суб’єктів взаємодії з врахуванням підходу, орієнтованого на постраждалих осіб, є запорукою успіху у даному питанні.
